Категорії новин

Жіноче оточення армії Нестора Махна

За радянської влади найбільш неординарні явища української історії були спотворені, оббрехані та практично забуті. До таких заборонених тем тривалий час цензура зараховувала і масовий махновський рух на півдні України. Комуністична пропаганда характеризувала його як контрреволюційний анархістський рух, за яким стояла купка обмежених людей: мародерів, убивць і зрадників (майже те саме говорить нині Москва про майданівців та учасників АТО на сході України). Жіночий досвід участі у махновському русі й досі необгрунтовано вважається “малозначущим” фрагментом українського історичного полотна.
Для переважної більшості сільських жінок півдня України революція, а за нею — й Громадянська війна стали періодом реінкарнації традиційного статусу української жінки. Вихована на давніх степових традиціях, ініціативна, здатна на прийняття самостійних рішень, українська селянка, за відсутності чоловіка, що пішов на Першу світову війну, а потім і в революцію, отримала можливість із затурканої малоросійської “баби”, знову перетворитися на значиму одиницю південноукраїнського степового соціуму.
Замінивши чоловіків у домашньому господарстві, жінки взялися годувати сім’ї, формувати бюджети, виконувати інші нетрадиційні для себе функції, аж до несення військової служби. Чимало дружин повстанців, поділивши з чоловіками труднощі похідного життя, брали пряму участь у військових діях махновських підрозділів. Особливо ефективно працювали жінки в махновській розвідці. При штабі махновської армії, за різними підрахунками, перебувало до 100 агентів жіночої статі, які використовувались у поточній роботі. Загальна ж кількість розвідниць, диверсанток, агенток, зв’язкових, розсіяних по всьому району місцезнаходження повстанської армії, не піддається обліку. Під виглядом перекупок, паломниць або жебрачок вони проходили крізь найпильніші ворожі варти.
Були в махновській армії і такі жінки, що керували не одним десятком, а кількома сотнями відчайдушних вояків. Серед найвідоміших — Маруся Нікіфорова.

В історії повстанського руху в Україні 1917–1923 рр. відомі три жінки, які очолювали повстанські загони під іменем “отаманша Маруся”. Однією з них була Маруся Соколовська. Коли її брата, повстанського отамана Дмитра Соколовського, влітку 1919 р. вбили червоноармійці, колишня вчителька очолила його загін. Друга Маруся — “чорна Маруся”, або “тітка Марія”, очолювала невеликий партизанський загін махновського спрямування. Він успішно діяв на Полтавщині, в Катеринославських степах та на Чернігівщині. Третьою отаманшею була Маруся (Марія) Нікіфорова. Замолоду приєднавшись до анархістського руху, молода жінка бере найактивнішу участь у революційній боротьбі проти царського самодержавства.
На початку липня 1917 р. Марія Нікіфорова пробирається в охоплений революцією Кронштадт, де знайомиться з матросом Павлом Дибенком і агітує матросів Балтійського флоту виступити проти буржуазної влади та Тимчасового уряду на боці анархістів. Після провалу виступів проти Тимчасового уряду у липні 1917 р. анархістка перебирається подалі від Петербурга, в місто Олександрівськ Катеринославської губернії. Тут у вересні 1917 р. вона робить спробу революційного перевороту. Спроба виявилася невдалою, Марію, за наказом повітового комісара Тимчасового уряду, арештовують і кидають до в’язниці. У відповідь на її арешт застрайкували майже всі підприємства міста Олександрівська. З неволі її визволили страйкуючі робітники місцевих фабрик, заводів і майстерень. Разом із робітниками визволяти анархістку з тюрми допомагала й “чорна сотня” Нестора Махна. Це після 1918-го “батькові” вдалося випередити Марусю, ставши найпершою і найпопулярнішою постаттю серед селян півдня України, а на той час він був скромним спостерігачем її тріумфу та одним із чільних організаторів її визволення з в’язниці. Друга зустріч — тепер уже “батька” — Махна з Марусею відбулася в середині квітня 1918 р. на станції Царекостянтинівка (неподалік Мелітополя), куди вона прибула на чолі загону “Чорна гвардія”, відступаючи під натиском німецько-австрійських та регулярних українських військ (гетьманців).
Влітку 1919 р. їй доручають знищити ставку білого генерала Денікіна в Таганрозі. Вона мала прибути туди з Криму пароплавом. Проте в Севастополі Марусю випадково впізнав білогвардійський офіцер і видав. Після арешту, допитів та короткого суду Марію Нікіфорову і її чоловіка В.Бжостека стратили. До речі, В.Бжостек був учасником штурму анархістами Московського міськкому більшовиків: за розстріл махновського штабу в Харкові група відчайдухів кинула потужну бомбу в гніздо комуністів у Леонтіївському провулку… чимало більшовицьких ватажків загинуло, але Леніна серед них не виявилося, напевне хтось попередив. Героїчне подружжя завершило свій шлях на шибениці. Проте півднем України ще багато років ширилися чутки про те, що Маруся залишилася живою. І може з’явитися на голови комісарів із шаблею та наганом… Це зайвий раз доводить легендарність особистості отаманші Марусі, а легенд народ просто так не складає.
Не менш авторитетною і впливовою жінкою в армії Нестора Махна була й Галина (Агафья) Андріївна Кузьменко — третя дружина командира селянської повстанської армії. Двадцятидворічна вчителька української мови однієї зі шкіл села Гуляйполе за стислий час посіла одне з чільних місць у повстанській ієрархії. Найближче оточення Н.Махна, бійці махновської армії і гуляйпільські селяни шанобливо називали її “матушкою Галиною”.

Вона брала активну участь у більшості походів махновців, мала значний вплив на особисті рішення Н. Махна та махновського штабу. Була членом комісії з розслідування антимахновських справ, учасницею багатьох ризикованих розвідувальних і пропагандистських операцій.
З вересня 1919 р. Г.Кузьменко займалася впровадженням реформ шкільної освіти, очоливши шкільну секцію, створену у складі культпросвітнього відділу Військово-революційної ради повстанців.
Загальний авторитет Галини Кузьменко і її патронат над освітою давали надію місцевим вчителям на фінансову та продовольчу підтримку дитячих закладів з боку махновців. Гуляйпільські вчителі охоче готували вечори й театральні постановки для бійців і командирів махновської армії, а також селян навколишніх сіл. Виручені кошти зазвичай використовувалися на нагальні шкільні потреби та допомогу вчительським сім’ям.
Доля Галини Кузьменко складалася доволі непросто. Переживши цілий ряд замахів на своє життя, еміграцію, поневіряння в Румунії, Польщі і Парижі, смерть чоловіка, нацистську окупацію, сталінські табори, цькування в радянській пресі та забуття, Галина Андріївна тихо померла на засланні в Казахстані, так і не побачивши безкрайніх гуляйпільських степів, де й досі чи не на кожному весіллі звучать запальні народні пісні про Нестора Махна і чорнявую Марусю, що в саду ягоди рвала…