Історія друга. Сестри
Тетяна та Наталя – рідні сестри.. Заміжні, сімейні жінки, з майже дорослими дітьми, чоловіками-вченими, роботами та турботами. Життя текло плавно, розмірено та майже передбачувано. Але потім озброєний спецназ посеред ночі напав на мирний протест зі студентів та літніх людей.
УЖВ: Коли Майдан почався особисто для вас?
Тетяна: Першого грудня. Ми не брали участі в Марші мільйонів, приїхали вже на Віче. Силових акцій ніхто не чекав, тому з нами приїхали діти. Послухали політиків зі сцени та пішли глянути, що відбувається на Банковій. Заодно хотіли обійти натовп. Я його страшно не люблю і побоююсь.
Наталя: Ну і «обійшли». Застрягли в дворику будинку письменників. Страху не було, і ніхто з нас тоді не постраждав. Але вийти не було ніякої можливості.
УЖВ: Що саме мотивувало вас вийти на протест?
Наталя: Що мотивувало? Відчуття обману. Жодна нормальна людина не може стерпіти, коли її обманюють. Коли ми мали йти на європейський вектор розвитку, а нам знову кажуть: «Тайожний союз» – ніхто такого від керівництва держави не терпітиме. І так само сюди підмішалася злість на владу, і на тих людей, які вибирають таких «можновладців». І на те, що влада дозволила зробити таке 30 листопада, коли людина не має права вийти і сказати, що вона думає, щоби змінити щось.
Тетяна: Я – людина із загостреним почуттям справедливості. Мені такі речі дуже важко переносити, ніяк на них не реагуючи. Що б люди не казали – хтось замовив, хтось щось там – яка різниця? Це відбулося в нашій країні, це відбулося з нашими людьми – я маю на увазі 30 листопада – і кожен поважаючий себе громадянин України мусив просто вийти і висловити свій протест проти цього. Тому була така велика кількість людей, і я пишалася просто, що їм не байдуже.
УЖВ: Яким Майдан був для вас?
Тетяна: Кожна революція – це незадоволення людей, населення, діями влади, яка запізнюється розвитком від свого народу. Революція – це нормальне явище: коли влада лишається десь позаду за рівнем розвитку від своїх людей, і тоді суспільство кидає виклик старій системі влади, люди вимагають чогось більшого. Для мене Майдан був кроком вперед для всієї країни. Він з перших днів так для мене сприймався.
Наталя: Він був як два паралельних світи, дві паралельних країни, два паралельних життя. Тому що на Майдані були зовсім інакші люди, аніж нас оточували раніше. Там була концентрація якихось зовсім небайдужих, добрих, хороших людей, які бажають щось зробити і які бачили, що не поступляться, поки не доб’ються змін. Того ніколи не забудеш.
УЖВ: Як часто ви бували на Майдані? Ви приходили підтримати тільки в бойові дії, коли потрібна була критична маса людей, чи якимось чином допомагали і в «мирні» дні?
Тетяна: Ми приходили ненадовго – на годину-дві. Перший час – зорієнтуватись, кому що треба, придивлялись. Потім зрозуміли, що там є люди, які потребують допомоги, які мерзнуть, і яким нема що поїсти.
Наталя: Особливо – студенти. Там був намет львівських студентів, таких молодих хлопців, в них зовсім грошей не було, то ми їм носили, що треба.
Тетяна: А вони завжди «нічого нам не треба», а ми бачимо, що вони мерзнуть, що голодні. Інколи тільки так обережно питали: «а сигарет можна?».
Наталя: А так і грошима носили, і ліками. Ну, переважно не гроші, а ліки, їжу, вітаміни – кому що треба. Ходили десь два рази на тиждень, ну і у вихідні, звичайно. І після роботи збиралися і приходили. Навіть колись дрова возили на метро. А вже після спроби нічного розгону 11 грудня, вже й прибирали Майдан, сніг в мішки згрібали на барикади, там вже було трошки інакше.
Тетяна: Ну, і на всі віче приходили.
УЖВ: Який спогад із Майдану для вас досі найяскравіший?
Наталя: Найяскравіші спогади – то обличчя людей, їхні очі. В очах – або надія, або розпач. Постійне відчуття тривоги та небезпеки поза майданом – от як їдеш додому, і постійно страшно за те, що там відбувається. Щоб там не було нічого поганого. А от приходиш на Майдан – і одразу спокійніше.
Тетяна: Були поруч ті люди, які за тебе заступляться і прикриють.
Наталя: Було відчуття, що ти серед хоробрих, чуйних, мужніх, які точно із цим всім впораються. І завжди ввечері приходиш, всюди вогні, діжки горять, отак сідаєш, і починаєш розмовляти. І зразу відчуваєш, що це – чудові люди, заради яких варто приходити, підтримувати, і було дивом, що такими взагалі виявились люди в нашій країні, адже звикли жити, ніби «наша хата скраю».
Тетяна: До нас приїжджав знайомий з Москви, хотів на власні очі побачити, що тут відбувається. Ми його привезли на Майдан, і підходили розмовляли до людей біля наметів. Ясне діло, говорив російською, і ніхто його за це по голові не бив . І от найбільше його враження після розмов із нашою молоддю було: «Я в шоці. Які у вас розвинені діти. І вони у вас вільні. І це неймовірно, що таку дорослу власну думку має людина у 18-19 років». Для нього це було шоком. Він тоді ще на три дні на Майдані пропав. Спілкувався там з усіма, повністю проникся духом Майдану, приїхав до Москви і ще а якійсь хвилі піднесення намагався своїм там донести, що в нас відбувається. За три дні його там заткнули , погрожували втратою роботи. Дійшло до того, що навіть ми з ним на ці теми не розмовляли.
УЖВ: А що можете сказати про найстрашніші моменти Майдану?
Наталя: Найстрашніше – це, звичайно, бачити, як вбивають, бачити поранених та скалічених. Бачити, як українці б’ють українців. І зрада, коли ситуація зовсім загострювалась, бачити, як деякі організації кидають все та тікають повним складом. Їх попереджували керівники, що будуть наступи і зачистки, і вони просто не виходили, а виходили звичайні кияни, і приїжджали люди з усіх куточків України непідготовлені зовсім.
Тетяна: Був жах від того, що в XXI столітті можуть відбуватись от такі речі. Ми не зіштовхувались раніше з такою кількістю поранених людей: побитих, скалічених.
Наталя: Було ще страшно від контрасту. Таке відбувається в центрі Європи, в центрі Києва, а виходиш з Майдану – довкола байдужий натовп, люди ходять, сміються, сидять по кафе, дискотеках, в них життя вдалося, в них все чудово. Ось ця величезна різниця, прірва між людьми була страшною. А ще, напевне, страх за своїх близьких. Тому що завжди боявся своїми діями причинити горе своїм родичам, близьким. Раптом би щось сталось із нами, і це б одразу вдарило б по близьким.
УЖВ: Тобто, в зовсім ризиковані ситуації, коли от над вами вже стоїть «беркут» і заносить палицю – ви не потрапляли?
Тетяна: Нас не вбивали. Намагались побити, коли ми вели пораненого ВВшника.
Наталя: Це було 18 числа. Тоді брали «полонених». І був один вже поранений ВВшник, з пробитою головою, зовсім не розумів, що відбувається навколо. Ми намагались його вивести, щоб не забили насмерть.
Тетяна: На той момент ми ще не бачили, що відбулось в Маріїнському парку. Чоловіки вели його під руки і кричали: «Жінки, допоможіть, щоб натовп не накинувся». Ми ланцюжком жінок, нас було четверо, оточили та йшли. Довкола нас були якісь шалені, які з палками кидались на нього. І ми почали з ними битись, от просто з людьми. Тими, які навіть не усвідомлювали вже, що є людяність. І що коли є поранений, неважливо з якого боку, і на одного пораненого накидатись натовпом у сто чоловік – це негуманно як мінімум. Тоді ми його відбили.
УЖВ: Ви казали, що боїтесь підставити своїх близьких. Як ваші рідні ставились до вашої участі в Революції?
Тетяна: Ця тема насправді замовчується, але насправді багато з тих, хто були на Майдані, ризикували дуже багатьма речами. Вони усвідомлювали, які неприємності можуть накликати на себе та свою родину.
Наталя: В більшості – підтримували, але завжди казали, що коли відбувається щось страшне – щоб ми були якомога далі, щоб там нас не було. Звичайно, ми ніколи не казали, завжди ухилялись від відповідей, щоб вони не переживали. От мама у нас завжди хвилювалась, питала, але ми уникали запитань. Казали, що ми там знаходимось, допомагаємо, але про всі ризиковані ситуації – просто мовчали.
Тетяна: Чоловіки наші підтримували, приходили разом із нами, але коли були якісь страшні дні, то ми їх не брали, бо розуміли, що вони в першу чергу по голові й дістануть.
УЖВ: Можливо, були якісь веселі чи смішні моменти (хоча це й сміх крізь сльози, звичайно)?
Наталя: Була ситуація, коли 19 січня на Грушевського вже палали автобуси, ми там трохи постояли і пішли погрітись. Там на розі Грушевського та Європейської площі було кафе.
Тетяна: І там в кафе був Коба, який всіх туди – на Грушевського – направив.
Наталя: А сам сидів із трьома людьми, метушився і говорив: «все, капець, що я наробив, треба тепер кудись змиватись, треба тікати закордон, тому що зараз мене тут всі…». Ми сиділи пили каву, сміялись з нього. А потім зібрались йти, відкриваються двері, і заходить така велика МУМІЯ. Я їй з переляку: «Добрий вечір» а вона мені басом: «драстє».
Тетяна: Виявилось – Кличко, якого тоді з вогнегасника залили. А ми не знали, я навіть не зрозуміла. Потім сміялись, звісно.
УЖВ: Розкажіть про людей, які запам’ятались найбільше.
Наталя: Коли 18 числа починався штурм, а люди ще намагались боротись, утворювались стихійні живі ланцюжки, що передавали бруківку. Вражали жінки, такі красиві, доглянуті, з манікюрами, пальці в каблучках – різних верств, і вони з такою надією це все робили.
Тетяна: Це була якась магія, ніхто не домовлявся між собою, всі просто розуміли: ось це – робимо. І всі ставали і робили стихійно. Ось ця самоорганізація людей просто вражала.
Наталя: І ніхто ж ніким не командував, просто один, другий, третій ставав щось робити – і всі інші приєднувались.
УЖВ: А якісь конкретні особистості?
Наталя: Був один хлопець із Львівської області. Як його звати, ми не пам’ятаємо, просто спілкувались із ним – завжди розповідав нам всі новини, коли ми приходили. Була ситуація, коли всі вдягнули бронежилети, а йому хтось притягнув кольчугу. Вона величезна, і важить більше, ніж він сам. Каже: «вдягнув, і ми пішли нагору туди (до урядового кварталу – прим. кор..), а я в ній навіть йти не можу, не те, щоб бігти чи битись. Потім, вже після Майдану, ми його шукали і десь трапились фотографії, що він живий і з ним все в порядку. А йому було десь років 17-18, зовсім молоденький.
УЖВ: За внутрішніми відчуттями, наскільки Майдан Вас змінив?
Тетяна: Я вже ніколи не стану такою, як була.
Наталя: І навіть не встигли усвідомити, наскільки ми змінились, бо почався Крим, почалась війна, і кінець Майдану так і не став таким для нас. Він наче триває досі, тільки тепер він далі від нас, ми не бачимо його в Києві на власні очі.
Тетяна. Багато людей кажуть, що нічого не змінилось, але змінилось дуже багато.
Наталя: Просто далі ми приєднались до волонтерів, почали збирати речі та кошти на війну, тому кінець Майдану для нас так і не настав, він просто змінив свою форму.
Тетяна: Повертаючись до найстрашнішого – ми потрапили під час бойових дій до Українського дому і довелось надавати першу допомогу пораненим, бо всі лікарі були зайняті. І от коли прийшло усвідомлення, що допомогти хочеться, а ти в медицині – повний нуль, стало дійсно страшно. На сьогоднішній день вже не так лячно, дякуючи УЖВ, яка пізніше проводила такі навчання.
Наталя: Ми усвідомлювали що війна може дійти і до Києва. Але при цьому розуміли, що ми нічого не можемо. Навіть захистити себе чи близьких. І ми почали шукати в інтернеті, куди піти, щоб набути якихось навичок. Стрільби, самооборони, медицини – і знайшли Українську Жіночу Варту. Вперше прийшли у вересні 2014 року.
УЖВ: Які висновки ви зробили для себе з цих подій?
Тетяна: Що в нас прекрасні люди.
Наталя: І що біда об’єднує людей, як ніщо інше, і за потреби вони об’єднаються знов.
Тетяна: Звичайно, вистачає і покидьків, але вони необхідні для контрасту. Щоб на їх фоні було видно дійсно хороших і гідних.
Наталя: Раніше не було такої масової взаємопідтримки та взаємовиручки. Люди стали більш чуйними та уважними до оточуючих.
Тетяна: Але це складно насправді, бо кожну подію,кожну біду тепер пропускаєш через себе, і на скільки тебе вистачить – теж питання. Бо зношуєшся і психологічно, і фізично.
Але залишати ми не збираємось. Війна не закінчена. Головне – не складати рук та робити свою справу.
Матеріал підготувала Юлія Ареф’єва, для УЖВ
Фото: приватний архів
Використання матеріалів сайту дозволено лише з посиланням (для інтернет-видань – гіперпосиланням) на
“Українська Жіноча Варта” uavarta.org
- Проект BBC 100 Women про “жінок, які залишились в Україні”. Одна з центральних постатей матеріалу – очільниця УЖВ Олена Білецька - 11.04.2022
- Ukraine Operational information from the regions 03.04.2022 (photo, video)/ Україна Оперативна інформація з регіонів 03.04.2022 (фото, відео)(English/Українською) - 03.04.2022
- Ukraine Operational information from the regions 02.04.2022/ Україна Оперативна інформація з регіонів 02.04.2022 (English/Українською) - 02.04.2022
Телеграм канали:
