Жінки і революція. Розповіді учасниць Майдану 2013-2014 років. Частина Четверта


Історія четверта. Юля

 
Для неї Майдан став справжнім переломом свідомості. Аполітична та інтровертна дівчина спочатку навіть не збиралась туди приходити. Не вірила в зміни, та й щиро не розуміла – навіщо потрібна Європа, і навіщо потрібний «тайожний союз». Їй здавалось, що необхідно реформовувати країну зсередини таким чином, щоб інші хотіли вступити до нас, а не навпаки. Та й у протести не вірила – можливо причиною була юність, або виховання. Все змінилось із першим візитом.

 
 
УЖВ: Коли Майдан почався особисто для Вас?
– Чесно кажучи, спочатку взагалі не збиралась приходити. Щиро бажала успіху тим, хто там, але долучитись і в думках не було – не вірила в успіх, та й не бачила сенсу. Але потім подруга сказала: «Слухай, там щось дійсно масштабне коїться. Давай хоч з цікавості з’їздимо, глянемо, як там все насправді». І ми поїхали. Це був 5 день протесту. Атмосфера затишку та єднання була настільки вражаючою і майже осяжною, що ми почали їздити туди майже щодня. Гуляли від діжки до діжки, грілись, спілкувались із людьми та щоразу дивувались їхній щирості та рішучості стояти до кінця.
УЖВ: Що саме мотивувало Вас вийти на протест?

– Напевне, я вже відповіла на це питання. Не було питання протесту, була цікавість. Але потім спалахнуло відчуття відповідальності. Такі люди, чудові, різні та неймовірні – всі тут, а я стоятиму осторонь? Виникло відчуття єднання, відчуття своєї країни. Сильної, рідної, незламної, але при цьому очолюваної всякими виродками, які тягнуть її на дно. Напевне, тоді я вперше відчула себе українкою. «Дух одвічної стихії» озвався.
УЖВ: Яким Майдан був для Вас?
– Майдан – це стихія, живий організм. Мислячий, діючий, потужний. Таке геть паралельне життя. За його межами робота, родина, якісь там мало важливі справи, а тут – все зовсім інакше. Своя система координат та приорітетів, свої правила до існування. Честь, гідність, єднання… І справжня віра у майбутнє.
УЖВ: Як часто ви бували на Майдані? Ви приходили підтримати тільки в бойові дії, коли потрібна була критична маса людей, чи якимось чином допомагали і в «мирні» дні?

– Бували майже щоденно. Спочатку просто гуляли наметовим містечком, потім «прибились» до 34 сотні Самооборони. Стали в ній першими дівчатами. Ми ніколи не ходили на віче, але тут же приїжджали, коли щось ставалось. Так було на Вогнехреща, так в мене сталось і 18 лютого. До обіду ще була на роботі, дочекалась шефа, сказала, що може мене звільняти, але «там – війна, і я йду туди». До його честі, він також був десь в Самообороні, 36 сотні, здається. Він тоді вигріб свою автомобільну аптечку, видав мені кошти на перев’язочні матеріали, щоб купила на Майдан і наказав далі медпунктів не з’являтись. Наступного разу побачились вже на барикаді. Я йому тоді від несподіванки ляпнула: «Шеф, я тут прихворіла, завтра на роботу не вийду». Він посміявся, і каже: «Ти знаєш, я, схоже, теж».
УЖВ:Який спогад із Майдану для Вас досі найяскравіший?

– Завжди вражало, як люди займаються своїми справами – хтось спить, хтось поїсти сів, хтось якісь піддони для намету збиває, чи дрова підкидає в буржуйку – аж раптом починає грати гімн, його кожну годину запускали зі сцени, і всі кидають свої справи, кладуть руку на серце і співають.
УЖВ: А що можете сказати про найстрашніші моменти Майдану?

– Як не дивно, страху взагалі не було. Якось було не до того, напевне, але ми всі тоді були на адреналіні, наче скажені. Було багато злості на людей, багато болю і багато віри. Кілька ситуацій розповім. Щоправда, я так і не можу досі відновити хронологію тих подій. Це було вже 19 число, напевне. Барикада вже проходила біля стели, майже дісталася сцени. Горіли шини, і в диму взагалі не було чим дихати. Хтось притягнув маски аптечні і ми полізли на барикаду – роздавати. І от я дерусь на барикаду, в мене з-під ноги викочується шмат бруківки, я по ній з’їжджаю з барикади в калюжу і прям на те місце, де я стояла, падає гранати. Зі сцени тоді сказали, що бойова. Не знаю, як насправді. Тоді було чомусь неймовірно смішно.
Коли відспівували загиблих на сцені – прийшов біль. Була паршива погода, падав дощ, я пробилась до сцени і мені зірвало якийсь запобіжник на фразі «поклав своє життя за волю та незалежність України». Було враження, ніби все всередині перемелюється на фарш.
Злість нахлинула вже після. Ми охороняли шпиталь в головпоштамті – стояли при вході та не пропускали сторонніх. І в перший понеділок після бойових, всередині ще знаходились поранені, почали приходити люди. Вони ломились попри нас та вимагали впустити, бо їм треба пошта. І пояснення, що пошта не працює, там шпиталь, поранені, санітарна зона – переконували далеко не всіх. Одна жіночка взагалі почала істерику закочувати, що ми виродки, бо побили бруківку, яку клали за її податки. Хотілось її вдарити. Бажано насмерть. Не знаю, що мене втримало.
УЖВ: Можливо, були якісь веселі чи смішні моменти (хоча це й сміх крізь сльози, звичайно)?

– Як не дивно, найсмішніше було в найстрашніші моменти. 18 числа в мою подругу вистрілив хтось із «Беркуту». Я не могла пробитись до неї, бо приїхала пізніше, і просто координувала телефоном, як добратись до шпиталю в Будинку офіцерів, а потім як звідти вибратись назад на Майдан. Її мав забрати мій шеф машиною, але хтось під’їхав раніше. Врешті-решт якимись окольними шляхами вона дісталась редакції – це штаб-квартира сотні, навпроти ЦУМу, зайшла в квартиру, засіла на кухні і почала мовчки курити одну за одною. Підкурювала наступну від попередньої і мовчки дивилась в стіл. Ми її не чіпали давали прийти в себе. Десь на четвертій вона різко вирівняла спину, дивиться на нас і говорить: «Беркута, курви, зіпсували своїми пострілами мою кофточку». А я візьми і ляпни: «Взагалі-то, це моя кофточка». Хлопці в шоці, а ми в сміх. Дівчата завжди лишаються дівчатами, навіть в таких ситуаціях.
УЖВ: Розкажіть про людей, які запам’ятались найбільше.

– Складно згадати когось конкретного, вони всі були надзвичайні. Був яскравий хлопець на псевдо Скорп. Керував патрулями Майдану вже після бойових. Загинув в листопаді 2014 на війні. Перший знайомий загиблий.  Вася Монах, молодий хлоп із Львівщини. Ніколи не розлучався із червоно-чорною биткою з написом «вітання від Монаха». Його історія потім облетіла всю Україну – потрапив до полону, сєпари відрізали руку за татуювання із тризубом. Хлопці з нашої сотні… Навіть не знаю, кого виділити.
УЖВ: За внутрішніми відчуттями, наскільки Майдан Вас змінив?

– Докорінно. Перевернув все з ніг на голову. Змінив ставлення до людей, до країни, до себе. До того навіть уявити не могла, що мене все так хвилюватиме, що колись захочу воювати та буду готовою покласти життя за цю країну. Це якась точка відліку. Я в розмовах тепер коли щось розповідаю, якісь життєві ситуації, завжди підсвідомо уточнюю, це було «до» чи «після».

УЖВ: Які висновки ви зробили для себе з цих подій?
– Що ніколи не можна здаватись, що воно того варте. Майдан змінив всіх нас. І тих, хто брав в цьому участь і тих, хто стояв осторонь. Стало модно бути українцем, стала важливою якась самосвідомість, приналежність до епохи великих змін. Здається, що Майдан нічого не змінив, але насправді він змінив свідомості людей. Це буде тривалий та болючий процес, і можливо наслідки його застануть тільки наші нащадки, але головне – процес пішов. Головне – довести цю справу до кінця.
Українська Жіноча Варта

Фото з приватного архіву

Використання матеріалів сайту дозволено лише з посиланням (для інтернет-видань – гіперпосиланням) на

“Українська Жіноча Варта” uavarta.org