Категорії новин

Жінка-волонтер із Комсомольська: Ця війна— справа для нас, 40-річних

Ксенія Бикова, жителька Комсомольська, отримала медаль «За жертовність і любов до України» від патріарха Київського і всієї Руси-України Філарета. Жінка з березня минулого року займається волонтерською діяльністю. Про те, що значить для неї ця нагорода і про шлях до неї, Ксенія розповіла нашому виданню.

– Ксеніє, у кожного волонтера – своя історія. З чого почалася ваша?
– Стала я цим займатися, коли тільки починалися події у Криму. Наших хлопців-ракетників з Кременчука відправили в Чонгар, а там вони опинилися без їжі, води, наметів і всього іншого, необхідного в таких умовах. Інформація про це дійшла до нас, і ми організувалися у групу й почали допомагати бійцям. 8 березня вночі я вперше поїхала у Чонгар з машиною, завантаженою необхідними речами для солдатів. З того часу продовжуємо це робити, тільки тепер наш маршрут пролягає на Донбас.

– Що вас найбільше вразило як волонтера?
– Те, що наша армія нікому, окрім народу, не потрібна. Попервах вона була така злиденна, словами не передати. Ми одягали бійців фактично «з нуля», возили їм взуття, білизну, теплі речі, засоби індивідуального захисту. Усього не перерахувати.

– Хтось із ваших рідних зараз воює?
– Так, брат мого чоловіка у Нацгвардії. Чоловік теж рветься добровольцем, але його поки що не беруть. Проте він не залишився осторонь і допомагає мені практично у всьому. Син теж прагне захищати Україну від російської агресії, та медична комісія не дає йому добро на службу через проблеми зі здоров’ям.

– Ви згадали про російську агресію. Як людина, котра неодноразово була на Сході, можете підтвердити, що там справді воює російська армія, а не так звані «ополченці»?
– Про це знають усі, хто воює на Донбасі. Наведу лише один приклад. Якось я заїхала в Луганськ, забрала двох поранених і намагалася виїхати із зони АТО. Але повернули не туди і по дорозі нарвалися на блок-пост із російським прапором. Наблизилися до нас хлопці у військовій формі. Я вийшла з машини і кажу: «Я укропка, у машині двоє поранених. Хочете – розстрілюйте. Тобто йшла ва-банк. А один мене питає, що я роблю в Ростовській області. І солдатики зовсім молоденькі, видно, що строковики». А я йому: «Синок, а ти не бачив, коли тебе сюди везли, що назви населених пунктів українською написані? Тут підходить російський офіцер і каже: досить агітувати…».

– Тобто виходить, вони справді думали, що перебувають у Росії? Чому так? Невже не видно назв населених пунктів?
– Я не знаю, чи справді там вони «заблукали», але дуже багато знаків з назвами населених пунктів просто зрізані. Ми теж іноді не знаємо, куди виїдемо.

– Ви постійно їздите у зону смертельної небезпеки. Невже вам не страшно?
– Страх уже давно атрофувався. Але пам’ятаю момент, коли він був просто на піку. Якось ми повезли допомогу бійцям. Їхали по навігатору, адже, як я вже казала, знаки з назвами населених пунктів багато де зрізані. У селі Тоненьке, неподалік від аеропорту, спочатку потрапили під обстріл «Градами», а потім тікали через мінометну дуель.

– Ми на порозі четвертої хвилі мобілізації. Як ви вважаєте, це допоможе пришвидшити закінчення війни?
– Я вважаю, що цю проблему швидше вирішило б хороше озброєння. От його там справді не вистачає. А мобілізація… Ви знаєте, серед моїх знайомих багато рвуться добровольцями на фронт, а їх чомусь не беруть, а призивають тих, хто не хоче йти у військо. На мою думку, це неправильно. Людина, котра воює, повинна бути мотивованою. А з тих, хто морально не готовий до війни, користі ніякої не буде. Тому насамперед потрібно йти назустріч добровольцям, а іншим пояснювати, чому вони потрібні там, а не в наказовому порядку відправляти на Донбас. Ну і соціальні гарантії дати гідні.

– Багато матерів теж не хочуть, аби їхні сини йшли на війну, бо вони не вірять, що їхні діти будуть забезпечені засобами захисту та соціальними гарантіями, що їх не кинуть під ворожі танки, що командири повернуть їх живими або хоча б забезпечать гідне безкоштовне лікування чи протезування у разі поранення. Ну і щоденні новини про зраду, корупцію, некомпетентність…
– Як мати я прекрасно знаю, що вони відчувають, і не засуджую їхні намагання відкупити чи заховати своїх дітей від мобілізації. Я взагалі намагаюся нікого не осуджувати. Але необхідно розуміти: солдати попереднього призову на передовій уже майже рік. Людей потрібно змінити. І без нових сил ми не переможемо. Ті, хто зараз там, справді захищають Україну від агресора, жорстокого і підступного, бо вони бачать, що насправді відбувається. А ще я вважаю, що це наша війна, тих, кому за 40, ми повинні воювати. А нашим дітям потім потрібно буде піднімати країну і будувати майбутнє.

– Ксеніє, ви ж спілкуєтеся з місцевими жителями. Скажіть, чому так раптом Донбас зненавидів решту країни? Звідки це марення про фашистів, хунту, карателів?
– Якось ми були в Пісках. Коли на півгодини припинилися обстріли, ввімкнули в одному з будинків телевізор. Транслювався якийсь художній фільм. Кожні 15 хвилин стрічка переривалася і секунд 15-20 «вєщав» канал «Новоросія». Полеміка наступна: у нас усе прекрасно, всі кругом вороги, але ми вистоїмо, ну і Путін – наш президент. Поряд сидів чоловік-гуцул, то він сказав: якщо я ще трохи це послухаю, сам зненавиджу українців. Тобто йде шалене навіювання. Люди реально настільки запрограмовані телебаченням, що будь-які аргументи про абсурдність надаваної їм інформації з телеящика розбиваються об стіну агресії й нерозуміння. Я спілкувалася з кількома фахівцями з НЛП (нейролінгвістичне програмування – Авт.), і вони розповіли мені, наскільки насправді страшні наслідки має така телепропаганда. Так, 25% людей, яким тривалий час вливали в голову цей абсурд, уже неможливо «роззомбувати» ніколи, а з більш легшими психологам і психотерапевтам потрібно працювати понад два роки, аби привести їх до нормального стану.

– Коли ви дізналися про нагороду від патріарха?
– Практично відразу. 12 січня мало відбутися урочисте вручення, але сталася трагедія під Волновахою, де загинули 12 пасажирів автобуса від розриву снаряда, і всі урочистості були скасовані. Зараз медаль уже в мене.

– Що для вас означає ця нагорода?
– Я навіть не знаю, як це передати словами. Отримати нагороду від самого патріарха – це неймовірна честь для мене.

– Ми багато говорили про війну. Розкажіть, будь ласка, про своє мирне життя.
– У мирному житті я приватний підприємець. Поза роботою люблю писати вірші та картини, піклуватися про своїх близьких, зустрічатися з друзями.

– А про що мрієте?
– Мрія лише одна – аби ця жахлива війна нарешті закінчилася!

– Ксеніє, ми вітаємо вас із нагородою й бажаємо, щоб ваша мрія збулася якнайшвидше! Бережіть себе!
– Дякую!

Джерело: Полтавський ВІСНИК