Захисниці. Частина 3.


Олена Мосійчук, молодший сержант, 27 років
Навіть в сучасних реаліях, можна все ще почути фразу «не жіноча це справа». Твоє рішення пов’язати себе з військовою сферою – це була чітко сформована громадянська позиція, протест проти стереотипів або феміністські погляди?

До служби я працювала моделлю і була мамою. Моделінг мені був цікавий лише з фінансової точки зору. Пізніше в естонському військовому інституті я здобула освіту парамедика. Коли я побачила, як служать жінки в цій країні, то поверталася в Україну з великими амбіціями і бойовим настроєм.
Сама я родом з Дніпра. Під час подій Майдану ми з однодумцями почали перевозити в столицю медичну допомогу і різні необхідні речі. Пізніше, зібралися компанією з 60 чоловік і відправилися в АТО. Це умовний для мене старт – перші бойові, перші поранені, перші загиблі. Саме тоді я усвідомила, що моє волонтерство і тимчасова залученість – закінчена, і я тут залишаюся. Навіть незважаючи на те, що у командира полку, Андрія Білецького , було жорстке табу на жінок в підрозділі, мені вдалося його переконати. Неважливо ким – волонтером або в будь-якому іншому статусі – я знала, що не поїду.
Ти прийняла для себе рішення і почала діяти, а як до цього поставилися батьки, друзі, а головне син?
У мене вся сім’я військова, і я з дитинства хотіла бути. Але на той час, навіть мови про те, щоб жінка пішла в армію, не було. Дніпро вважається прифронтовою зоною. Це та територія, де знаходилася моя сім’я, тому перше завдання для мене було – стояти до кінця, щоб в мій будинок не прийшли.
Син з перших днів знав, де його мама і чим вона займається. Моя ж мама з великим розумінням поставилася до мого вибору; вона усвідомила, що рятуючи одну людину, я як би рятую цілу націю.
Цікаво зрозуміти всю «кухню» зсередини, тому розкажи про реалії військової служби з позиції дівчини. До тебе було особливе поблажливе ставлення, навпаки, ще більш жорсткі вимоги або до чоловіків і жінок ставилися «на рівних»?
Якщо чесно, то все залежить від того, хто в твоєму підрозділі командир. Мені пощастило – у мене була відмінна команда і воєначальник. Мені дали окрему кімнату і був навіть душ. Також варто відзначити, що зараз жінкам в армії вже легше, ніж, скажімо в 2014 році, коли нас офіційно не допускали в основні ряди.
Тоді було відсутнє все: засоби гігієни, скупатися було ніде, і вологі серветки вважалися за щастя
А ось знайти взуття і форму свого розміру – і досі проблема.
До речі, за час моєї служби я зустрічала і жінок-командирів. Звичайно, їх одиниці, але все ж вони є. Останнім моїм командиром на Світлодарській дузі була Юлія Паєвська.
Поділюся особистим спостереженням: жінка-командир жорсткіше. Жінки просто більш відповідально підходять до своєї роботи. Серед чоловіків є якесь панібратство, а жінки такого не допускають.
За твоїм особистим відчуттям, чи відчуваєш зміни у своєму характері внаслідок зробленого вибору?
Чесно, так. Я стала більш скупа на емоції і десь навіть безсердечна. Не відчуваю більше почуття жалості, але це не через те, що мені довелося бачити кров і смерть. Причина більше в системі, так як бачила на яких засадах будується естонська армія – я кайфувала, а в Україні це зовсім інші реалії. Армія виховує і загартовує характер, особливо, якщо ти одразу потрапляєш на війну.
Олена, ти брала участь в бойових діях. Відчувала чи реальне відчуття страху перед можливістю опинитися в епіцентрі бойових дій?
Так, страх є завжди. Якщо людина говорить, що їй не страшно на війні – вона бреше. Зрозумійте, страх – це інстинкт самозбереження, який змушує організм реагувати і думати швидше, адже так у тебе більше шансів вижити. Особливо ти відчуваєш почуття страху від втрати, коли твоє підрозділ стає для тебе сім’єю, і ти прив’язуєшся до людей. Втрачати їх дуже боляче.
А чи залишив відбиток на твоє бажання завжди залишатися жінкою вибір на користь військової кар’єри? Туфлі, сукні, косметика – відійшли на другий план?
У перший день, коли я повернулася додому, то відразу в хід пішли і туфлі, і сукні, але зробивши крок на своїх звичних шпильках – я впала. За чотири роки ти відвикаєш від такого одягу і взуття. До речі, з мене сміялася мама, що я настільки некомфортно себе почуваю в своїх же 19-сантиметрових підборах.
Зараз, якщо і надягаю плаття, то вибираю під нього кросівки, благо нині це модно, хоча іноді все ж хочеться і згадати, що таке шпильки. 60% мого тіла забито татуюваннями, і серед них немає жодної випадкової, вони мої обереги.
У тебе є син. Хотіла б, щоб він пішов по твоїх стопах? Якщо ти в майбутньому станеш ще й мамою дочки, з радістю підтримаєш її рішення піти у військову сферу?
Мій син вже постійно говорить про те, що буде з мами брати приклад і стане військовим. Армія – це виховання чоловіків. Вона дає розуміння дисципліни і навчає поваги. Сучасні підлітки не поважають навіть старших, не те щоб один одного. Тому син, звичайно, піде в армію. А якщо не захоче – все одно піде.
Дочку, безумовно, я б підтримала, але не в нашій країні, якби можна було б, відправила б її в Естонію, де служила я. Українська армія поки що не готова виховувати жінок-військових.
Ганна ЯРОШЕНКО,
Ганна ІВАНЕНКО
Фото: Катерина СИНЕЛЬНИЧЕНКО

Джерело: sunny7.ua
Відділ моніторингу Української Жіночої Варти