Категорії новин

Відповідальність за полонених як питання престижу держави і Президента

Україні давно час, за прикладом країн НАТО, створити власну Міжвідомчу групу з питань полону при АП

Чому американських солдатів дуже не люблять брати в полон? Тому що весь світ точно знає: за одного бійця цілком може підійти до найближчих берегів цілий військовий флот. І чемно так натякнути: звільняйте нашого. Ізраїльтян теж не люблять брати в полон: флот або армія, звичайно, не прийдуть. Зате темної-темної ночі прийде хтось – і на ранок полонених на місці не виявиться, зате виявляться трупи охорони. А потім прицільними ракетними пострілами акуратно зачистять командні центри ворога. Європейці не настільки суворі (якщо мова, звичайно, не йде про Légion étrangère) – але теж проблему потрапляння в полон своїх бійців вирішують ефективно і швидко. І, звичайно ж, не йдеться про жодні тортури – ніхто не ризикує (хоча і таких катів поза мораллю і розумом, як російські, в світі більше немає).
Українські бійці сидять в полоні роками. У колоніях і «на підвалах», голодні, змерзлі, голі, з відрізаними руками і ногами, виколотими очима, зрізаною шкірою, катовані «під настрій» місцевими любителями і кремлівськими професіоналами – які найбільше люблять давати електричний розряд по статевих органах. Чи можна з цим щось зробити, якось змінити ситуацію? Фахівці Української жіночої варти і експерти НАТО стверджують: організувати успішну діяльність зі звільнення українських полонених цілком можливо, до того ж прямо зараз і без залучення значних фінансових ресурсів. Просто використовувати давно напрацьований ефективний алгоритм країн НАТО.

У четвер, 21 вересня, Україна озвучила максимально компромісну позицію щодо звільнення наших військовополонених: заради повернення 88 наших бійців зі 144, чиє захоплення офіційно визнане терористичними організаціями «Л/ДНР», ми готові відпустити 313 (на 4-х більше, ніж в попередньому варіанті) воєнних злочинців і терористів, заявлених «Л/ДНР» як «свої».
На той момент пішла третя доба безстрокової акції під стінами ВР дружин, сестер, матерів полонених бійців з вимогами відновити і активізувати зусилля зі звільнення всіх українців, а не тільки їхніх рідних, з полону. Ось кілька імен з плакатів родичок:
Доброволець Олексій Кириченко у ворожому полоні вже більш як три роки. Офіційно зареєстрований в списках полонених, відомо, що перебуває в Макіївській колонії. Досі не визнаний учасником бойових дій.
Відомий спецназівець Сергій Глондар в полоні більше двох років. «Зв’язку з ним немає, – каже сестра Сергія Людмила Глондар, – лише листи, які приходять раз на два, на три місяці. Останній лист надійшов місяць тому, через Червоний хрест».
Водій ЗСУ Микола Герасименко в полоні 2 роки і 7 місяців. Офіційно зареєстрований в списках полонених, теж перебуває в Макіївській колонії №97. Був захоплений на бойовому виїзді в Дебальцевому.

Це лише троє з 347-х полонених, про яких є дані у волонтерів і волонтерських структур. Тобто, ті 144, про котрих сьогодні йде мова при переговорах, – це офіційно підтверджені з обох сторін українські полонені.
«Будемо ставити намет під парламентом, – сказала Людмила Глондар, – будемо кожен день нагадувати нашим народним обранцям про нас: ми чекаємо, наші замучені бійці чекають».

За останній рік Україна не домоглася звільнення ЖОДНОГО полоненого – власне, і не домагалася.
Останніми звільненими стали Володимир Жемчугов (спецназівець, на рахунку – більше 30 спецоперацій в ході РУВ, той самий, що повернувся без рук і без очей, але на сьогодні медики Німеччини відновили функції одного ока; в полоні провів майже рік) і Юрій Супрун (був членом місії ООН, бойовики запідозрили у стеженні; в полоні був 5 місяців). Але це було в середині вересня 2016-го.
З початком акції родичок полонених представники гуманітарної підгрупи зі звільнення полонених (тобто, В.Медведчук та І.Геращенко) Мінської контактної групи знову трохи активізувалися – що, втім, не означає, що зусилля зі звільнення дійсно вживаються, і тим більше – що когось вдасться звільнити. Однак, і пред’являти претензії тій же Ірині Геращенко – безпідставно. Вона може докладати всіх зусиль, але без правових підстав такої діяльності групі просто нема на що спертись.
На сьогодні в Україні відсутні правові підстави для обміну військовополоненими, відсутні затверджені механізми і компетентні відповідальні особи та структури.
Так, на акцію матерів і дружин відреагував спікер ВР Андрій Парубій (він же зустрічався з ініціативною групою родичів полонених, катованих в Макіївській колонії, в квітні цього року – але поки конкретних кроків так і не було зроблено, через ту ж відсутність правових механізмів). Була зібрана робоча група. Однак проблема в тому, що серед учасників відсутні професіонали в сфері звільнення полонених (а це особлива і досить тривала всебічна підготовка; хоча тут Україна може скористатися досвідом НАТО – в Альянсі таких фахівців готують мало не з моменту заснування). Тобто, відсутнє розуміння алгоритму дій, як повинен взагалі виглядати цей механізм з точки зору системи державного управління, кого включати, кому підкорятися…
Однак дедалі активніша взаємодія з НАТО дозволяє заново розглянути цю проблему.
Україна не має іншого виходу, окрім як почати з чистого аркуша формування цивілізованого правового статусу і полонених, і процесу їх звільнення (в тому числі обміну), і реабілітації.
На сьогодні все до такої міри заплуталося – через неоднозначні, суперечливі, запізнілі рішення ВР, Кабміну і АП, дії в умовах форс-мажору і жорсткого цейтноту, – що розплутувати і встановлювати пріоритетність або «більшу/меншу легітимність рішення» для того чи іншого варіанту немає сенсу.

Голова Української Жіночої Варти, адвокат Олена Білецька:
4-та стаття Третьої Женевської конвенції про поводження з військовополоненими 1949 року визначає, що військовополоненими вважаються особи, які потрапили в полон до супротивника й належать до:
1) особового складу збройних сил сторони конфлікту, а також членів ополчення або добровольчих загонів, які є частиною цих збройних сил;
2) членів інших ополчень та добровольчих загонів, зокрема членів організованих рухів опору, які належать до однієї зі сторін конфлікту й діють на своїй території або за її межами, навіть якщо цю територію окуповано, за умови, що ці ополчення або добровольчі загони, зокрема організовані рухи опору, відповідають таким умовам:

a) ними командує особа, яка відповідає за своїх підлеглих;
b) вони мають постійний відмітний знак, добре розпізнаваний на відстані;
c) вони носять зброю відкрито;
d) вони здійснюють свої операції згідно із законами та звичаями війни.

Отже, норми Міжнародного гуманітарного права (МГП) допускають застосування терміну “військовополонений” – як до військовослужбовців ЗСУ та інших силових відомств, задіяних в АТО, так і до добровольців та іноземців, які потрапили в полон.
2-га стаття Третьої Женевської Конвенції визначає, що дана Конвенція застосовується в усіх випадках оголошеної війни чи будь-якого іншого збройного конфлікту, що може виникнути між двома чи більше Високими Договірними Сторонами, навіть якщо стан війни не визнаний однією з них.
Ч.2 статті 2 Третьої Женевської Конвенції визначає, що дана Конвенція також застосовується в усіх випадках часткової або повної окупації території Високої Договірної Сторони, навіть якщо цій окупації не чиниться жодний збройний опір.
Таким чином, Конвенція поширюється на воєнні конфлікти, навіть якщо стан війни юридично не оголошено. Як це наразі відбувається на території України.
Крім того, визнання дії МГП в конфлікті на Донбасі дасть Україні також інший козир: можливість залучення Росії до відповідальності за незаконне поводження з полоненими. Тоді саме на Росію, як на учасницю конфлікту, а не на міфічні позаправові «ДНР-ЛНР», покладатиметься обов’язок гарантувати права військовополонених.
Визнання Росії відповідальною за дотримання норм Женевських Конвенцій дозволить колишнім військовополоненим, права яких були порушені, звернутися до суду, також і до Європейського Суду з Прав Людини, з позовами проти РФ і отримати належну компенсацію за заподіяну шкоду. На жаль, на сьогодні такі особи можуть судитися тільки проти України, яка не забезпечила їхнє право на свободу відповідно до статті 5 Європейської конвенції з прав людини

Отже, все дійсно залежить навіть не від визнання війни війною – оскільки ми всі розуміємо, що це буде складний процес, враховуючи нинішній склад українського парламенту. А безпосередньо від прийняття рішення про визнання Росії відповідальною за виконання Женевської Конвенції та утворення профільної структури. Зауважте, ООН вже офіційно визнала Росію не тільки стороною конфлікту, а й державою, котра окупувала території України. Тобто, формально для ООН вже є правові підстави для відповідальності саме РФ за долі полонених на окупованих територіях і за їх звільнення.
В Україні підготувати відповідне рішення повинна спеціальна міжвідомча група з питань полону. НАТО разом з іншою технічною допомогою цілком може надати технічний опис структури, організації та принципів роботи такої групи, її основних завдань і правочинності.

Військовий експерт Олександр Білецький, голова Української військової варти:
Подібні групи сформовані в багатьох країнах, до того ж не тільки в тих, що залучені у воєнні конфлікти безпосередньо або опосередковано. З огляду на сьогоднішній масштаб діяльності міжнародних терористичних груп і наявність, фактично, терористичних держав (той же Афганістан як держава Талібану, Північна Корея), а також відкритість кордонів країн з гарячими або півзамороженими конфліктами на території (Сирія, Пакистан), громадяни будь-якої держави можуть потрапити в полон за різних обставин, в тому числі як комбатанти однієї зі сторін конфлікту.
Зазвичай це – міжвідомча група досить складної структури, так чи інакше тісно пов’язана з вищою владою (президентом або прем’єр-міністром). В Україні оптимальний варіант формування Міжвідомчої групи з питань полону безпосередньо як окремої структури при Адміністрації Президента.
Структура групи обов’язково повинна включати як мінімум такі підрозділи:

моніторинговий – для моніторингу та оцінки воєнних злочинів, а також ПТСР у колишніх військовополонених та їхніх рідних; для співбесід згідно норм міжнародного права з усіма звільненими полоненими (цивільними і військовими), щоб отримати інформацію і зафіксувати у т.ч. порушення під час перебування у полоні прав людини та інших міжнародних норм – що в подальшому має стати доказами воєнних злочинів та основою для глибших розслідувань;
навчальний – проведення для всіх українських військових базового одноденного тренінгу уникнення та уходу з полону (Escape and Evasion. Level A); психологічна підготовка військового до можливості потрапляння в полон, знання щодо міжнародних правил поводження з військовополоненими – кожен солдат в арміях НАТО отримує цей тренінг під час базової підготовки – щоб не тільки помогти солдату вижити в полоні, але також зменшити посттравматичний синдром після звільнення. Для військових вищих рангів, пілотів ВПС, військовослужбовців ГУР та ССО, СБУ, офіцерів, осіб, що мають доступ до державної таємниці, тощо – в обов’язковому порядку тренінги з уникнення та уходу з полону рівня B, C, D (Escape and Evasion. Level B, C, D);
правовий – в тому числі для збирання й упорядкування доказів злочинів РФ, починаючи від 2014 року (геноцид, злочини проти людяності, воєнні злочини) і в цілому документування цих злочинів для подальших позовів, для підготовки обвинувальних актів, які після консультації з українським урядом мають передаватися до Міжнародного кримінального суду (ІСС), а також для формування рекомендацій щодо ратифікації Україною Римського статуту для спрощення взаємодії з Міжнародним кримінальним судом у справах злочинів РФ;
координаційний – підтримка контактів з вищим керівництвом країни, керівниками міністерств, узгодження і підписання документів, що вимагають візи того чи іншого чиновника, координування офіційних дій керівництва країни з діяльністю групи;
міжнародний – оскільки практично завжди потрібна взаємодія з НАТО, ООН, структурами ЄС і ЄК, зокрема з Міжнародним кримінальним судом;
оперативно-тактичний – розробка практичних рекомендацій для спеціальних служб щодо питань полону;
переговорна група (як мінімум одна) зі спецпідготовкою для безпосередніх контактів з терористами і представниками країни-агресора (РФ).

На сьогодні всі ці високоспеціалізовані і складні функції покладені, фактично, на одну І.Геращенко. Наявність в групі настільки неоднозначною фігури, як колаборант В.Медведчук (фактично, некревний родич В.Путіна), тільки ускладнює перспективи українських полонених.
Саме через відсутність фахівців Україною за майже 4 роки війни навіть не прийнятий т.зв. Протокол полону.
Тобто, чітко зафіксований набір інструкцій і визначень, перелік відповідальних осіб і ланцюжок субординації:

Що належить робити, коли в полон взяли нашого бійця (на сьогодні це часто передбачає позбавлення звань і нагород заочно – «щоб знизити цінність», хоча це абсурд і демотивування наших бійців)?
Який протокол дій, коли в полон взяли солдата РФ чи терориста «Л/ДНР»?
Який стандартний «час мовчання» для нашого бійця (в Канаді, наприклад, це 5 годин) – після закінчення якого він може повідомити ворогу якусь інформацію?
Який стандартний протокол для звільнених?

Отже, завершується 42-й місяць Російсько-української війни 2014-20?? років, в полоні знаходяться 347 захисників суверенітету України (ймовірно, не всі з них ще живі – терористи ніяк не зацікавлені поки в збереженні життів українських полонених). Дружини, сестри і матері полонених бійців вийшли на безстрокову акцію: вони не вимагають ані чийогось звільнення з посади, ані відставки, ані покарання.
Вимога цих жінок логічна і явно в інтересах Української держави в цілому: нарешті налагодити цивілізований, легітимний процес звільнення наших полонених. Сформувати Міжвідомчу групу з питань полону при Адміністрації Президента України.
Методики і технічну допомогу в будь-який момент готові надати структури НАТО та окремих країн-учасниць Альянсу.
Україна – досить вагомий гравець на світовій арені. Тож існування так довго позаправової «сірої зони» в настільки важливому питанні, як звільнення своїх полонених, безпосередньо б’є по міжнародному статусу України. А також дезорієнтує наших союзників.

Ситуацію слід почати виправляти негайно – авторитет України, її Президента, героїчних захисників суверенітету України не повинен і надалі зазнавати збитків через відсутність цивілізованого ставлення до власних полонених.

Українська Жіноча Варта
[email protected]