Категорії новин

В її імені – перемога, в руках – надія

Щоразу, коли жінка перемикала канали пультом телевізора, і натрапляла на новини із зони АТО, їй перехоплювало дихання, а в скроні стукала думка: «краще б я там загинула, ніж ці молоді чоловіки». Все життя Вікторія рятувала людей, тож просто не могла залишатися в мирному місті. Вона знала, що на війні легко не буває, що діяти доведеться в екстримальних умовах, та до всього була готова, аби тільки жили хлопці, які встали на захист рідної країни…
Тремтячою рукою вона підносить білу хустинку до потьмянілих від пережитого очей і, витираючи набіглу сльозу, розповідає:
«Це вже коли повернулася, можу сльозам дати волю – як згадаю, так і душить в серці. А там не плакала, не можна було… Хлопцям потрібна була підтримка».
Тоді ж – цілий день не присідаючи: крапельниці, уколи, допомога пораненим, а вночі ще й підготовка систем для ранкових маніпуляцій. Та найстрашніше було, коли нічну тишу мобільного шпиталю розривав телефонний дзвінок, з трубки лунало надривне: «Веземо важкопоранених, виїжджайте назустріч!» Бригади медиків на реанімобілях вирушали на допомогу. Медична сестра госпітального відділення львівського мобільного шпиталю Вікторія Литвиненко у такі миті знала, що знову буде гаряче. І так місяцями.
– Добре, коли приїжджав постійний медичний персонал із військових шпиталів. Тоді чергувала добу через дві. Але так було не завжди. Коли привозили по 20-30 пошматованих бійців, не доводилося відпочивати, – згадує медсестра. – Всі встаємо і робимо свою справу.
Працювали майже на автоматизмі. У приймальному відділенні та перев’язувальній медсестри, не чекаючи вказівок лікаря, робили все, щоб захисники вижили. Вікторія Литвиненко каже, що жоден боєць не помер на її руках. Звичайно, були втрати, але вже на хірургічних столах і в реанімаціях. Вона знала, що робити і як, адже мала двадцятирічний стаж, допомогла тисячам пацієнтів.
Покровська лікарня, у приміщенні якої розмістили військовий шпиталь, постійно приймала і місцевих мешканців. У когось занедужала дитина, у когось серйозне захворювання… Військові медики нікому ніколи не відмовляли. Хоча іноді й бійців не було куди класти: по 120 у відділенні. Декому доводилося лежати просто на ношах. Інколи пройти можна було, лише притиснувшись до коридорної стіни. Вікторія часто втрачала сили, але після нетривалого перепочинку вони звідкись знову з’являлися. На кожного вистачало і турботи, і добрих слів. Якщо бачила, що комусь зовсім зле, брала за руку й казала: «Ти мій хороший, ти житимеш, тримайся!» Бійці нічого не відповідали, вони просто дякували привітним поглядом. І цього їй було достатньо.
Однієї ночі вона підійшла до тяжкопораненого хлопчини, який підірвався на міні, а той попросив:
– Василівно, принесіть мені, будь ласка, папір та ручку.
Вікторія не могла відмовити. А на ранок він простягнув аркуш і сказав:
Це мій перший в житті вірш і я дарую його Вам.
З дитинства
я не вірував у Бога,
Казали нам тоді: Його нема…
Та час настав –
і зоряна дорога
До істини відкрилася сама…
В атаку нам іти…
І в небо в зорях
Я задививсь крізь вікна
биті від гранат
З молитвою… І з висі неозорої
Спустився Бог,
щоб нас оберігать…
Я смерті не боявсь,
я відчував – Він поруч!
Давав Він стільки сил
і віри, і надій –
І сльози радості блищали
перед боєм –
І з Богом я ішов
у грізний бій!
Вікторії, звичайно, було приємно. Набравши на комп’ютері віршовані рядки, роздала іншим медсестрам на згадку.
А ще як пам’ять про ті часи привезла додому прапор України, на якому написані теплі слова вдячності від бійців та товаришів по службі. За рік і три місяці перебування в районі антитерористичної операції медсестра зажила неабияку довіру та шану, адже ніколи не скаржилася на життя, і якщо треба було щось виконати – виконувала без вагань.
Так, одного разу постало питання щодо відрядження медика із мобільного шпиталю на один із об’єктів поблизу Авдіївки. Серед молодшого медичного персоналу – лише медсестри, досвід фельдшера мала тільки Вікторія. Жінка навіть зраділа несподіваному повороту долі, адже із самого початку рвалася на передову. Тож хіба могла згаяти таку нагоду? Її не лякало те, що опиниться сам-на-сам у боротьбі за життя воїнів.
– Там техніки було багато, набоїв, снарядів, пального тощо. Якби туди влучив ворожий снаряд чи міна, живого б місця не залишилось. Коли терористи розпочинали вести вогонь по українських позиціях, і ми бачили спалахи в небі, щоразу завмирали, – згадує медсестра.
У такі моменти вона більше хвилювалася за тих бійців, яких відряджала на позиції за межами об’єкта. Каже, що треба було вести журнал обліку, хто куди виїхав. І щоразу, заповнюючи вільний рядок із прізвищем та ініціалами солдата чи офіцера, благала Бога, щоб кожного оминула біда. На дорогу їм завжди казала: «Хлопці, хай вам Бог помагає. Повертайтеся живими».
– І поверталися. За ці п’ять місяців ніхто не загинув. Звичайно, були і травми, і ушкодження від мін та осколків. Але живі, – продовжує жінка, і усмішка сяє на її обличчі, подумки вона знову там, на Донбасі.
До важких випробувань Вікторія була готова відразу. За роки роботи у відділені швидкої допомоги їй не раз доводилося бачити смерть. Каже, що в селах навкруги її рідних Прилук траплялося чимало пожеж і аварій, всіх і не пригадати. Проте один випадок, коли вдалося врятувати дівчинку, якій не виповнилося ще й рочку, вона пам’ятатиме завжди. Від вибуху газового балона пошкодило сільський будинок, полум’я миттєво почало розповсюджуватися по будівлі. Дитина отримала чималі опіки. Фельдшер Литвиненко швидко провела потрібні маніпуляції, а коли доправляли людей до лікарні, тримала малу на руках і дуже хотіла, щоб та якнайшвидше одужала.
Здавалося б, з роками люди в білих халатах мають звикнути до людського болю та ставитися до того, що відбувається, просто як до роботи. Та це не про нашу героїню. Крізь її серце проходили страждання кожного, хто звертався по допомогу. Напевне, тому морально виснажилася й у 45 років вийшла на пенсію… Та коли Схід України охопило полум’ям війни, за покликом чуйного серця відправилася рятувати наших хлопців. Тоді на запитання дочки, чи добре вона подумала, Вікторія відповіла ствердно, адже все своє життя присвятила найшляхетнішій справі.
Галина ЖОЛТІКОВА

Джерело
Відділ моніторингу Української Жіночої Варти