Категорії новин

Українська гімнастка про те, як Путін ховається від акторів, на що пішли кацапські гроші, та підбиті танки сепаратистів

Чемпіонка всесвітньої універсіади з художньої гімнастики Надія Васіна не приховує, що виступала на Росії. І так само не приховує, що частину зароблених на Росії, в США та Європі грошей витрачає на українських військових

Зустрічаємося з дівчиною у репетиційній залі. Наразі Васіна готується до презентації нового номеру у Лас-Вегасі. Після виступу планує провести зібрати гроші у діаспори і поїхати в гості до українських військових з потрібними їм речами.
Поки що на Васіну чекає випробування – дівчина примудрилася зламати два пальці на нозі за два тижні до шоу. Втім, скасовувати поїзду Васіна не збирається. Визнає: українські спортсменки звикли до набагато гіршого.
Гімнастка розповіла про конфлікти у США через Україну, чотири місяці роботи на росіян та поїздки в АТО.

У КВАРТАЛІ НЬЮ-ЙОРКУ ВРАЖЕННЯ, ЩО ТИ В СРСР
– Надіє, ви анонсуєте круглий стіл у Лас-Вегасі щодо ситуації в Україні. Чого прагнете досягти?
– В США чимала українська діаспора. В Чикаго вона найбільша. Вже два роки у місті проходять євро майдани, в яких я беру участь. Ми підтримували київські акції, страйкували біля штаб-квартири Обами. Зараз ми так само збираємося і думаємо, чим можна допомогти.
У Вегасі теж багато українців, але всі розважаються, не замислюючись про серйозне. Тож плануємо зібрати людей і залучити їх до справи.
– Корінні американці приєднуються?
– З ними тяжко, вони не завжди розуміють, що відбувається, чому вони мають нам допомагати. Можуть відповісти, що у них, наприклад, теж є війська у Сирії… Словом, чогось добитися важкувато, але інколи виходить. Передають гроші, одяг.
В США я їжджу на Honda Accord з великим прапором України. Інколи люди самі підходять і пропонують допомогти. Під час шоу артисти можуть вийти в зал поспілкуватися з глядачами, і гості часто розпитують мене про ситуацію у нас. Можуть перерахувати якусь копійчину.
– Присутність російської діаспори відчуваються? Сварки трапляються?
– В Лос-Анджелесі часто бувають жахливі бійки у пабах. Пекло-пекельне. Постійно доводиться рознімати людей.
У російському кварталу Нью-Йорка складається враження, що потрапив в Радянський Союз. Там російська культура у всій красі – вивіски російською та в їхньому стилі, хором славлять Путіна. З одного боку, я люблю Америку за демократичність – ти можеш вільно робити майже все. Але в деяких місцях починаєш губитися: ти в США чи на Росії?!
Директором одного з моїх шоу був росіянин. З першого погляду, адекватний чоловік. Питає якось: “Надю, а чому ти тренуєшся в жовто-блакитному браслеті? Це не толерантно щодо інших артистів”. Додає, мовляв, і прапор з машини треба б прибрати. Пояснюю, що це моє авто і моє життя, я нікому не нав’язуюсь, і нічого поганого не роблю.
Тим паче, на авто корінних американців можна побачити підписи на кшталт “Обама – козел”, або “Обамо, закінчуй курити траву”. Там думку про президента виражають вільно. Одна дівчинка розповіла мені, що у їхній школі є навіть уроки критики президента, де всі розповідають, чим поганий президент. Це не те, що на Росії, де мого друга забрали за одиночний пікет.
– Який саме пікет?
– Хлопець вийшов з плакатом “Путін, стоп війна, звільни Савченко”… А тепер ми не знаємо, де він. Я взагалі дуже вдячна своїм знайомим росіянам-антипутінцям. Для них поїздки в поліцейську дільницю стали буднями. Вийшли на страйк, запостили фото у “Фейсбуці” – всі щасливі і посміхаються. Минає хвилин 20, читаю: “Блін, нас усії загребли”. Розмазані фото, кудись когось тягнуть. Ще згодом – їдуть у бобіку. Можуть написати з СІЗО “Зараз заберуть телефон, завтра поговоримо”. Я читаю і не вірю, що це мій телефон.

В МОСКВІ МЕНЕ ДРАЖНИЛИ ФУТБОЛКАМИ З “ЛНР”
– Минулого року ви виступали на Росії впродовж чотирьох місяців…
– Так, я з тих, хто не цурається брати гроші у кацапів і витрачати на своїх хлопців. Хоча мені тяжко далася історія з роботою в Пітері. Ми підписали договір за півроку до Майдану, а коли мені нагадали, що театр відкривається, і час їхати, я взялася за голову: “Ну як можна там виступати?”. Втім, поїздила по АТО, зрозуміла, що мені потрібні гроші на волонтерство. До того ж, чому через політику Путіна мають страждати люди, які ні в чому не винні? Наприклад, керівник шоу був абсолютно адекватним.
– В якому саме закладі ви працювали?
– Раніше це був державний театр. Його викупив один із “газпромівців” і почав вливати туди бабки. На цьому відмивалося багато грошей, тому, мабуть, і затягнулося на два роки. Зробили гарний оновлений заклад – там роблять і вистави для дітей, і танцювальні шоу.
От, наприклад, приїжджає рейс з Дубаю, ми виступаємо перед гостями і після цього розходимося. В середньому було 20 корпоративів на місяць.
– Мабуть, відчували великий пресинг через свою позицію?
– Все було нормально, крім деяких речей. Якось приходжу на тренування, а там хлопці сидять в футболках “ЛНР”. Спеціально надягнули, адже прекрасно знають, хто я. Техніки, дорослі люди, років по 40.
Підходжу до керівника шоу, кажу: “А ти в курсі, що “ЛНР” та “ДНР” – терористичні організації?”. Він відповідає: “Так, ну і що?”. Пропоную: “Давай так, я прийду на тренування з написом “Путін – вбивця”. Він хитає головою: “Так не можна, це особиста образа”. А натягнути футболку з написом “ЛНР”, на його думку, це пусте, і слова не варте.
Багато хлопців розпитували мене, що відбувається насправді. Вони щиро не розуміли, чому Україна стала “погана” і люди почали “їсти дітей”. Але і зомбованих, звісно, вистачало.
Було боляче, що ніхто не розуміє, чому я приходжу на шоу заплакана. Тоді якраз була історія з Волновахою. Запитують у мене, що сталося. Я відмовчуюсь, кажу: “Переживаю через війну”. А вони мені: “Ну то і немає чого один в одного стріляти”. Я не з тих, що буде лаятися, коли розумію, що людину вже не переконати.

ВИСТУПАЛИ ПЕРЕД ПОРОЖНІМ ЗАЛОМ. НАГОРІ ХОВАВСЯ ПУТІН
– У ЗМІ довго мусолили ваш виступ у театрі перед Путіним…
– Так, цю історію шалено перекрутили. Мене від неї вже сіпає…
– То як все було насправді? Таки виступили перед російським президентом?
– В той день ми мали виступати о дев’ятій, але шоу перенесли на п’ять годин. І тут кажуть: чуваки, якщо комусь треба на вулицю, вийдіть зараз, бо потім все закриється. Друг якраз приїхав, аби мене забрати. Розповідає, менти усе оточили в радіусі п’яти кілометрів. На стоянці залишилася тільки моя машина з українськими номерами і невеличким прапорцем на склі…
Ми розминаємося, аби виходити на сцену, нас 10 чоловік, у мене важлива роль. І тут мені кажуть: прийшов Путін. В голову б’є, що я не можу виступати перед агресором. Але розумію, що заміни мені немає, і якщо я не вийду, можуть полетіти голови. Домовилась з директором театру, що я не буду показувати свій звичний номер, просто з’явлюся не бекграунді. Після виступу довго плакала. Люди не розуміли мого стану, казали: “Надю, ну ти чого, ти ж перед самим Путіним танцювала”. Вони, звісно, всі були задоволені – х…йло прийшло.
Потім заспокоїлась, осмислила, що не могла підвести людей. За неправильне шоу там можуть бути страшні проблеми – згадати хоча б Олімпіаду в Сочі, коли одне кільце не загорілося… Хай кажуть, що я зрадниця, бо на хвилину вискочила на сцену, але мені здається, я вчинила правильно.
– Бачили Путіна у залі?
– Зал був порожній, глядачів провели у кімнатки на другому поверсі за броньованим склом. Чувака видно не було, лише якийсь силует. Він сидів зі свитою охорони.
– Чим закінчилася ваша історія з пітерським театром?
– Після цієї історії я повернулася в Україну. І от, мені телефонують. Кажуть: “Дякуємо, але далі ми з вами співпрацювати не будемо”. Я відповідаю, мовляв, добре, лише передайте мені мій реквізит. А мені – “Реквізит ми забираємо”. Але ж це особисті речі, які коштують тисячі доларів…
Потім один з працівників театру вночі погодився передати речі моєму другові.

РОСІЙКА ГІМНАСТКА ПРИВЕЗЛА 5 ТИС. НА ВОЛОНТЕРСТВО
– Ви казали, що отримали чимало погроз від росіян…
– Так, через них довелося навіть заблокувати телефон. З одного боку, у мене це викликає посмішку – людям нічого робити, ніж писати СМС якійсь Наді Васиній, гімнастці з України. Я ж не політик, на ситуацію не впливаю. Але мої слова про те, що я б задушила Путіна руками і не тільки, зробила їм боляче. Це ж образили їх бога… Інколи писали погрози з точними координатами місць, де я планую бути. Хоча я про свої плани у “Фейсбуці” не пишу…
– Гнівних послань від українців не отримували?
– Ні, такого не пригадую.
– Все ж, до людей, які виступають на Росії, ставлення особливе…
– У мене є своя думка, яку я намагаюся грамотно висловлювати. Активно займаюся танцями, волонтерством… Звісно, є люди, яким щось не подобається.
– Потім їздили на Росію?
– Після цієї ситуації не хотіла туди повертатися. Одна дівчинка зі збірної Росії з гімнастики дуже просила мене приїхати, провести для неї майстер-клас на день народження. Чесно їй все пояснила. І от вона приїхала до мене в Київ. Дуже щира дівчинка: привезла сувеніри, залишила 5 тис. грн на волонтерство. Пішли з нею та її подругою на Майдан – дівчата плакали. Зараз знову мені пишуть: якщо не хочеш у Москву, давай потренуємося, наприклад, на Кіпрі…

У ДЕРЮГІНИХ ЛЮДЕЙ ГНОБИЛИ І ПРИНИЖУВАЛИ
– У вас багато учнів? Про тренерську кар’єру не думаєте?
– Ні, це точно не моє. Хоча я викладаю кільком людям в Україні і готувала дівчат до змагань у складі американської збірної. Гімнастки з України, Росії та Білорусі на Заході цінуються.
– Напевно, там інша методика викладання?
– Там усе дуже демократично. Дитина може попросити перерву, сісти на сходинках і жувати гамбургер. У нас все набагато жорсткіше…
– Можливо, тому наші і цінуються?
– Я з цим не згодна. Наприклад, зараз, у мене два зламані пальці, я ледве ходжу, але це моє власне рішення. А коли ти маленький, не розумієш, що до чого, тебе просто змушують щось робити. Що б не сталося, випив “Цитрамон” і вперед. А потім починає боліти тіло на погоду. Ти усвідомлюєш, усе це через ті травми, через злу тьотю-тренера, яка над тобою знущалася…
– Невже усе так жорстко?
– В 11 років я потрапила у збірну, до Дерюгіних. Тут людей гнобили, принижували і залякували. Постійно казали: “Ти тупа, ти нічого не варта. Але будеш слухати мене, і все зміниться”. Ти, маленька дитина, стоїш, а доросла тітка ляпає тебе по дупі гімнастичною палицею. Потім синець на два тижні. Перед виступом усю ковбасить – раптом помилишся, потім таке буде… Людей я теж боялася – з хлопцями нам спілкуватися не дозволяли. Я розумію, що треба бути серйозною і йти до мети – але ж не до такого маразму.
Пам’ятаю, якось мене вигнали із зали, відібравши гроші і мобільний. Довелося йти у капцях з Майдану до Дорогожичів…Мама тоді дуже здивувалася.
А коли вже пішла зі спорту, у мене була звичка ховати їжу, коли хтось заходить в кімнату. Раптом цей хтось усе забере, накричить, ще й лясне добряче.
Так, у мене купа медалей, в тому числі, президентські. Але ж їх можна було завоювати інакше… Мені здається, це одна з причин, чому Україна не може досягти успіху. У всіх мета – образити і настукати. А успіх, це коли разом ідеш до мети.

ОДИН НОМЕР ГОТУЮ ПІВРОКУ
– З чим виступатимете у Вегасі?
– Презентую новий номер “Шоурум Наді Васіної”. Номерів для великої сцени у нас вже п’ять – один такий можна готувати півроку. Я вже виступала у США, Франції та Німеччині. Найближчим часом планую їхати в Бразилію.
В Україні теж є робота, але її стало набагато менше, ніж раніше.
Звісно, хотілося б розвивати і в нас культуру кабаре, бурлеску, шоу . В Парижі цій культурі вже сто років, а в нас купа красивих дівчат і режисерів – і нічого. Наш шоубізнес – це тільки співаки і ведучі. Максимум, на що можна сподіватися, це “Цирк Кобзова” та український цирк, який поволі в’яне.
– Мабуть, працювати в такому жанрі нелегко…
– Так. Щоб зробити номер на п’ять хвилин, треба витратити кілька тисяч доларів. На режисера, реквізит, костюми, технічні речі, музику… Я намагаюся бути активною у кількох сферах. Беру участь у презентаціях Bentley, Bugatti, Vertu. Великим брендам не презентаціях хочеться не просто піджейку, а когось розкрученого, щоб вмів говорити і мовчати. Я для них – свого роду фішка.
– А ваше українське походження як фішку використовують?
– Ні, вони аполітичні, до того ж наших там чимало. Хоча на фоні машини з прапором іноді фоткаються.

НА СХОДІ ВРАЗИЛИ ДІТИ, ЯКІ БІГЛИ ЗА БТРом
– Коли останнього разу були в АТО?
– Фактично просиділа там все літо. Взимку їздила в Чонгар, до 95-ї бригади – здебільшого я допомагаю цим хлопцям, де вони, там і я. Інші не завжди готові взяти на себе відповідальність за цивільну гостю. 95-та мала перебазуватися кілька місяців тому, але цього не відбувається, хоча деяких хлопців відправили в Авдіївку.
– В Авдіївці ви, здається, вже були…
– Так, приїхала туди завдяки одному військовому. Їхали під гуркіт та вибухи. Приїжджаємо, хлопці тільки прийшли з позицій, дивляться на мене, посміхаються: “Клас, давай зарядку робити”. Навколо бухає, а ми з ними фотографуємося, їмо сало.
Пам’ятаю, як ми виїжджали з Попасної, і я помітила, що у 500 метрах від нас щось горить у полі. Виявляється, підбили сепарський танк. Поле, сонячна погода, співають пташки… Ти відмовляєшся сприймати, що навколо війна і ворог зовсім поруч.
Мене вразила картинка: їде БТР, а за ним біжать діти з протягнутими руками – чекають, коли їм кинуть сухпайки. Над головою свистять кулі. Діти ніби життєрадісні – стрибають і машуть руками…

– Коли їдете до хлопців наступного разу?
– Планую відразу після повернення з США. Якщо чесно, інколи лаю себе, що не виходить їздити частіше. Але розумію: треба виділяти час на свої проекти, в тому числі, аби заробляти гроші на волонтерство

Джерело