Пошук

Категорії новин

Новини телеграм
Наші перемоги
Події УЖВ
Ідель-Урал
logo-eng-svg Ліга вільних націй
WarToday
Як вижити

«Й досі перед очима обличчя солдатів, яким залишалося жити лічені години» — молодший лейтенант медичної служби Тетяна Іваненко

Попри дві контузії, яких дівчина зазнала під «ураганами», вона врятувала десятки людських життів

Чорне море, теплий пісок, серпневе сонце. Від напрочуд ласкавих хвиль і променів вони з сином просто мліють. Здається, що цей рай не скінчиться ніколи…

— То був прекрасний сон, — говорить Тетяна. — Та додивитись його не судилося.

21 серпня 2014 року. Цей день закарбувався у її пам’яті назавжди: з першими променями сонця розташування оперативної групи сектору «Д» ворог накрив з «Ураганів». Ще не вщухли вибухи, як старший сержант медичної служби Тетяна Іваненко вискочила з бліндажа і кинулася до підрозділів: десятки військовиків зазнали поранень, і радіостанція медиків розривалася від прохань допомогти.

Війна для старшого сержанта медичної служби — медичної сестри ЛОР-відділення Військово-медичного клінічного центру Південного регіону Тетяни Іваненко розпочалася у березні 2014-го: у складі 79-ї окремої аеромобільної бригади її відрядили до Херсонської області, на кордон з Кримом — на випадок спроби вторгнення «зелених чоловічків». Але тоді все минулося.

Незабаром медична група, що складалася з двох військових хірургів, анестезіолога і двох медсестер, відбула на Донбас — у сектор «Д», розташований неподалік населеного пункту Старогнатівка.

— Поруч із нами був вертолітний майданчик, куди доставляли поранених із військових підрозділів, які брали участь у бойових зіткненнях з терористами, — згадуючи літо 2014-го, розповідає Тетяна. — Щодня привозили 25–30, а іноді й 50 поранених, серед яких були і з важкими ушкодженнями. Перев’язавши хлопців, стабілізувавши їхній стан, ми відправляли їх гелікоптерами до медичних закладів Дніпропетровська та Запоріжжя, де вони отримували більш кваліфіковану допомогу.

З часом командування сектора «Д» перемістилося в район села Кутейникове. Медики разом із військовими розмістилися на базі місцевого елеватора за кілька кілометрів від Савур-Могили. Тоді за неї точилися жорстокі бої, і десятки поранених бійців доставлялися саме сюди.

— Знаєте, відтоді минуло багато часу, але перед очима і досі обличчя солдатів, яким залишалося жити лічені години, — ледь стримуючи сльози, продовжує Тетяна.

Згідно з міжнародною конвенцією, під час війни заборонено вести вогонь по польових госпіталях і тих, хто потребує медичної допомоги. Чи знали про це бойовики? Напевно, так. Але вони вишукували військових медиків і вели по них прицільний вогонь, зокрема снайперський. Тому наші офіцери постирали з кількох автівок червоні хрести, а поблизу польового лазарету не піднімали прапор з червоними хрестом.

Якось колона, у складі якої було кілька сотень наших військовослужбовців, повернулася до Старогнатівки. Щоб не потрапити в поле зору терористів, рухалися міні-колонами у складі 2–3 авто. Не встигли як слід розміститися, як потрапили під сильний обстріл. Тільки-но він стих, знову вирушили в дорогу. Коли на обрії з’явився якийсь населений пункт, командування вислало до нього розвідників. Повернувшись, ті доповіли, що у селі стоять ворожі танки.

Не переповідатиму всіх нюансів цих «подорожей», скажу лише, що тривали вони близько тижня. А скінчилися, коли разом зі своїми бойовими побратимами Тетяна перетнула адміністративний кордон із Запорізькою областю.

Коли дивишся на цю тендітну дівчину, не віриться, що вона зазирала в очі смерті. Кулі й осколки оминули її, але внаслідок вибухів снарядів вона зазнала двох контузій. Знаючи, що Тетяні зобов’язані життям майже 20 вояків, яких вона витягла з-під вогню «Ураганів» у прямому розумінні цих слів, командування представило її до ордена «За мужність». Але мужня медсестра отримала медаль «Захиснику Вітчизни», якою все ж дуже дорожить…

Там, на війні, вона дала собі слово, що тільки-но повернеться до мирного життя, забуде про все пережите. Та не може. А коли дивиться телерепортажі з району проведення антитерористичної операції і бачить поранених бійців, не в силах стримати сльози: перед очима з’являються обличчя побратимів, з якими вона вже ніколи не побачиться.

Сьогодні молодший лейтенант медичної служби Тетяна Іваненко — слухач Української військово-медичної академії. Вона з нетерпінням чекає на зустрічі з сином Єгором, якого поки що виховують дідусь з бабусею. А ще вона мріє про той день, коли на українській землі настануть мир і спокій.

Сергій Зятьєв,

видання Міноборони газета «Народна армія»

Джерело
Відділ моніторингу Української Жіночої Варти

Дмитро Завгородній
Latest posts by Дмитро Завгородній (see all)