Категорії новин

Інтерв’ю з Світланою Волович: «Ми робили те, що могли, це була наша форма боротьби за свій дім і землю, за життя, яке ми не хотіли втрачати…». для УЖВ

Світлана Волович – волонтер, громадський активіст, одна з ініціаторів та координаторів благодійних проектів «Шухлядка» та «Ukrainian children of war»

Біографічна довідка:
Народилась в місті Дніпро. Заміжня, має доньку -студентку. Навчалась в Педагогічному училищі (вчитель початкових. класів), В 1995 році закінчила Дніпровський Національний Університет за спеціальністю « Психологія та педагогіка». Більш ніж 20 років працює в компанії “DAVIS сasa” , з них 8 років на посаді директора меблевого салону «DAVIS» в м. Дніпро. Учасниця подій Помаранчевої революції та Революції Гідності в Дніпрі. З 2014 року активно займається волонтерством та благодійністю

УЖВ: Шлях від успішного менеджера з продажу меблів до волонтера – яким він був?

Я і зараз, як раніш, продаю меблі, працюю директором в найкращому стильному сучасному салоні Дніпра, і це залишається моїм єдиним доходом, на який я живу….А волонтером стала, як і багато моїх друзів у Дніпрі та в Україні, в 2014 році. Бо, скажу відверто, мабуть, ми дуже перелякалися, коли зовсім біля нас почалося те, ще почалося…І не було бажання кудись їхати –втікати. Ми робили те, що могли, і це була наша форма боротьби за свій дім та землю, за родини і те життя, котре ми не хотіли втрачати.. Тому, ми разом почали підтримувати спочатку армію, а потім взагалі наших військових з їх родинами всілякими можливими засобами…

УЖВ: Ви одними з перших волонтерів в Україні почали працювати саме з сім’ями військовослужбовців. Що було поштовхом?

Поштовхом стали масові загибелі та поранення українських військовослужбовців, добровольців влітку 2014 року ….І тоді Сашко Черніков (нажаль, він теж загинув 20 січня 2015 року в бою під Авдіївкою) , з 9 роти 25 бригади, разом з дружиною Іринкою створив групу в Фейсбуці з підтримки родин хлопців, що постраждали на фронті. Я разом з родиною та багатьма друзями одразу долучилася до його ініціативи. Пам’ятаю той жах, що ми переживали в ті дні, сидячи біля телевізорів та моніторів, отримуючи повідомлення та дзвінки з передової. «Швидкі» постійно носилися по місту, переповнені шпиталі (в яких не було в достатній кількості навіть рушників та білизни, не кажучи вже про ліки…), пошуки поранених та загиблих..все це лягло на плечі саме волонтерів. Нас просили про допомогу і родини, і лікарі, і військові…Я, як жінка та мати, не могла вже всидіти вдома та просто ридати. Пам’ятаю, що нутром та шкірою іноді відчувала той страх та розпач, який відчували десятки, сотні жінок, що чекали хоч якоїсь звістки про свого чоловіка … а коли ця звістка була сумною…то вже й зовсім тяжко уявити, через що вони пройшли та як можна було не втратити розум…Тому ми з чоловіком та ще однією родиною (Людмила та Олександр Вінніченко) , почали їздити до військових містечок в Новомосковському районі та зустрічатися із вдовами та дітьми. Потім до наших поїздок залучалися ще інші волонтери. Тоді ми ще самі не знали, як краще і що робити, діяли інтуїтивно, збирали якісь речі, купували канцтовари до 1 вересня, інші побутові речі, харчі. І в тому числі це було і як привід для знайомства, щоб вони відчували, що вони не самі. Давали їм контакти юристів, психологів, лікарів-волонтерів. Поступово почали запрошувати до Дніпра на культурний відпочинок або приїздити з виставами чи всілякими майстер-класами до селища Черкаського, створювати групи психологічної допомоги, познайомилися та стали співпрацювати з керівництвом та колективом Будинку офіцерів. І зараз ми спілкуємось з тими нашими першими родинами. Для мене особисто вони стали вже майже близькими людьми, я знаю, чим і коли хворіють їх діти, коли і як трапляються якісь важливі події в їх житті, які у них є проблеми та що турбує, де навчаються діти, в кого йде ремонт, та таке інше… Ми намагаємось допомагати всім, хто до нас звертається, чим можемо, і самі шукаємо нові родини, які може про нас не чули, але потребують нашої підтримки чи просто спілкування та співчуття. Бо війна ще триває….

УЖВ: Проект «Шухлядка» – як він з’явився? Яка динаміка розвитку, і які перспективи має цей проект?

Цей проект з’явився, коли ми познайомилися з Іринкою Левицькою, котра займалася теж самим, що й ми – збирала та розвозила речі по родинах загиблих та поранених атовців…Ми стали це робити разом. Потім, з часом, кількість таких родин, котрим ми допомагали вже системно зростала. І виникла ідея організувати централізований безкоштовний магазин для родин військових прямо там, на місці, у них в військовому селищі, в Черкаському. Це було дуже зручно для сімей. Але від ідеї до втілення ще був довгий шлях: нам треба було знайти приміщення, транспорт та волонтерів на місці, вирішити питання з меблями-полицями та іншим..І ось коли всі пазли співпали, всі люди і речі знайшлися, залишалось останнє – назва. Ми хотіли щось таке цікаве та щоб легко запам’ятовувалося. І якось вночі (це звичний вже для нас, волонтерів, час для «роботи» та спілкування) шляхом «брейнстормингу» в нас й виникла ця назва –Шухлядка! Зараз весь Дніпро та всі наші підопічні родини так іі і називають, а ще – «бутіком» – це прижилося в самому Черкаському, де Шухлядка стала не тільки пунктом допомоги родинам, але й місцем зустрічі та спілкування, насамперед для вдів. Зізнаюсь, що це й було в першу чергу нашою головною метою – щоб ці жінки не сиділи дома самі в чотирьох стінах , ридаючи у подушку, а у них було б місце, де б вони могли знайти розраду, сказати одна одній, що відчувають, допомогти тим, кому найважче, хто тільки що поховав чоловіка. Це стало такою нібито групою самопомочі. На базі Шухлядки у Гвардійському Будинку офіцерів ми проводимо і майстер-класи, і спілкування з психологами, дівчата там вже святкують дні народження та інші свята. Поки це місце потрібно людям – ми будемо намагатися його підтримувати, надсилати різні необхідні речі, шукати нові форми допомоги та нових помічників, бо зараз все основне навантаження там лягає на плечі по суті однієї волонтерки – Оксани Ситнік. В неї є , звичайно, декілька помічниць, але все рівно їй доводиться поєднувати основну роботу та Шухлядку. І що добре, так те, що багато жінок вже й самі пропонують допомогу, віддають речі та іграшки, навіть побутові речі та меблі, котрі їм вже не потрібні, йде такий коло-обіг Добра. І це нас дуже тішить…Отже, все недарма, якщо людина вже знаходить в собі сили допомагати іншим.

УЖВ: Дніпровські волонтерки одні з відоміших в Україні, як охарактеризуєш своїх посестер, є якийсь особливий «дніпровський» характер?

Дійсно, я познайомилася і подружилася за час Майдану і війни з багатьма хорошими людьми, яких потім стали називати «волонтерами» …Це як мінімум – хорошими, а як максимум – видатними і за своїми душевними, моральними, і звісно – організаційними якостями. Людьми з чітко вираженою патріотичною позицією. Я знайшла рідних за духом людей, яким можу в разі чого і вночі написати-зателефонувати і знаю, що мене зрозуміють і вислухають. Так, більшість з них – це дівчата. Дівчата активні, упевнені в собі, які вміють дати відсіч кому треба і бути ніжними, з ким треба. Серед них люди різних спеціальностей, статків, зацікавлень. Ми перезнайомилися самі і втягнули в цей Колообіг Добра всіх активних, творчих та небайдужих людей навколо себе. Разом ходимо на концерти, в театри, на майстер-класи або йогу. Ми часто спілкуємося, виручаємо один одного в якихось ситуаціях, повідомляємо одне одного про важливі події та ділимося потрібною для спільної справи інформацією … Ось це напевно і є найголовніша наша риса: ніхто не тягне на себе ковдру, всі роблять одну велику спільну справу, будь то волонтер шпиталю або АТО, допомагаєш ти хворим діткам або старим людям. Є завдання, вірніше, ти сам собі його ставиш і виконуєш, якщо є проблема-тобі допоможуть її вирішити, тільки поклич на допомогу – обов’язково знайдеться хтось, хто підставить тобі плече або дасть слушну пораду. Якби не ця взаємопоміч – я б давно видихалася, а так у мене завжди є на кого рівнятися і з кого брати приклад. У нас в Дніпрі це в тренді – бути волонтером, допомагати людям, тваринам, здавати кров для поранених та хворих, наводити лад в своєму місті … Кожна з нас, дніпровських волонтерок – особистість, але в той же час, кожна відчуває себе частиною чогось великого і доброго. За ці декілька років наш Дніпро ніби прокинувся , пожвавився, і в ньому з’явилась нова небайдужа генерація містян, і я рада бути в їх числі.

УЖВ: Професіонал, щаслива дружина, мати, громадський діяч – реалізація вдалась, чи є ще простір для розвитку?

Скажи мені хтось три роки тому, що я буду робити зараз, чим займатися у свій вільний час, майже всі свої вихідні, я б напевно не повірила … Тому тепер я знаю, що попереду ще буде багато нового і цікавого, і я відкрита до цього невідомого мені поки досвіду, відкрита до експериментів і пробам себе в чомусь незвичайному, але корисному і мені і суспільству … Можливо, я зараз повертаюся до своїх витоків, до того, чим захоплювалася в юності, адже за освітою я психолог і педагог , це завжди мені було цікаво, особливо я любила спілкуватися з дітьми … І ось, будь ласка, у нас зараз є свій Клуб вихідного дня, ми проводимо різні заходи для матусь з дітками, а недавно я була співорганізатором міжнародного проекту «Ukrainian children of war» з української сторони, ми повезли двадцять дітей з сімей загиблих і поранених в АТО українських військових з усієї України в Шотландію на десять днів. Поїздка пройшла просто казково! Після цього я вже вірю в багато речей, хоча по початку, та й в середині підготовки проекту мені іноді здавалося, що це з області фантастики і нічого не вийде. Але була мета, я знала, заради кого і чого всі наші зусилля, і багато людей допомогли нам, і це окрилює! Так що, думаю, я ще й свою сім’ю і сама себе не раз здивую чимось в цьому житті.

УЖВ: Чи зустрічалась ти в своєму житті з гендерною дискримінацією?

На щастя, я на практиці не знайома з цим поняттям. Хіба що в ще в шкільні роки, в нашому класі була пара-трійка сильних, але дурних хлопчаків, але ми навчилися давати їм відсіч. До того ж, у мене є два молодших брата, так що це я швидше за все їх «дискримінувала» в дитинстві. Слава Богу, на моєму шляху зустрічалися тільки розумні і порядні чоловіки, мені взагалі, все одно, з ким спілкуватися, працювати і дружити, з жінкою або чоловіком, якщо це цікава, розумна і добра за своєю натурою людина – стать для мене не має ніякого значення.

УЖВ: Ти багато подорожувала, і по роботі, і з сім’єю – в якій країні, і в якому місті тобі хотілось би жити?

Думаю, якщо б я хотіла жити не в Україні і не в Дніпрі, то так би вже і було. Я людина скоріше не розважлива, а емоційна по натурі, мені психологічний комфорт більше важливий, ніж 20 видів ковбаси і її наявність-відсутність в магазинах. Хоча смачно поїсти і красиво одягнутися я теж люблю, як будь-яка нормальна людина … Коли багато моїх друзів і знайомі емігрували, я не засуджувала їх, і навіть десь розуміла, але сама ніколи настільки не хотіла переїхати навіть в інше місто, не те що країну. Мені близькі дуже Італія і Іспанія за духом і атмосферою, за культурою, я закохана в Барселону, а тепер ось ще і симпатизую Шотландії, яка підкорила мене природою, старовинними замками і дуже доброзичливими людьми … Я хотіла б, напевно пожити десь якийсь час, якщо б це було можливо, разом з сім’єю, в нових для себе місцях, потроху, щоб ввібрати в себе культуру і мову різних країн і народів. Але тільки тут, в Україні, я відчуваю себе вдома, мене завжди тягне назад, тут всі мої рідні та близькі люди, мені важливо говорити і думати рідною мовою, тут мене розуміють з півслова-півпогляду і завжди є з ким поговорити і зустрітися, почати щось нове і згадати минуле …. Це справжня насолода: йти по Дніпру, постійно зустрічати знайомі обличчя… Іноді мені здається, що у нас всі так чи інакше родичі або знайомі між собою … Можливо, все це можна знайти і на новому місці, але мені здається, що Батьківщину , як і батьків і дітей, нам дає хтось вищий. І змусити покинути її назавжди можуть тільки серйозні причини, крайні і життєво важливі обставини

УЖВ: Сила жінки – в чому вона?

У любові і терпимості, мудрості не сперечатися, а вислухати і зробити по-своєму, але так, щоб в результаті краще було для всіх. В умінні знайти баланс між коханим чоловіком і дитиною, роботою, своїм гніздечком і захопленнями, і в тому, щоб не втратити справжню себе у всьому цьому …

УЖВ: Твій ідеальний день?

Зараз – це день, коли нікуди не поспішаєш і при цьому все встигаєш! А встигнути треба багато…

УЖВ: Мрія, ціль, заповітне бажання?

Моя мрія – звичайно ж, мир та спокій у рідній країні, рідному місці, рідній хаті, без війни, сліз і смертей. Країні, де держава буде цінувати своїх громадян, і маленьких і старих, і нарешті дбати про них. Мрія жити в такій країні, з якої нікому нікуди не хочеться «звалити» , де можна добре і чесно заробляти, їздити будь-куди, по всьому світу у відпустку за новими враженнями і з радістю повертатися додому, щоб при порівняння «тут» і «там» на очі не наверталися сльози від безвиході, сірості навколо і страху бідності … Мета – нарешті вивчити на гідному рівні коли-не будь англійську, щоб спілкуватися хоч приблизно на рівних з усім світом. У цьому напрямку я працюю. Ну, а заповітне бажання тому і заповітне, що його нікому не розповідають! Поки що воно не здійснилося, і в зв’язку з обставинами в нашій країні, я боюсь, що не скоро й здійсниться…але ж я невиправна оптимістка, так що: далі буде!!!!! І буде цікаво!

фото з особистого архіву Світлани Волович
Іитерв’ю для УЖВ: Олена Білецька (ініціатор), Радміла Корж (прес-секретар, редактор)