Мотаюся по фронтах. Ночую на сяк-так облаштованих, опалюваних буржуйками базах, з фронтовиками з різних підрозділів, “легальними” і “нелегальними”, для мене – випадковими знайомими, більшість з яких я, скоріше за все, ніколи вже не зустріну. Деякі обличчя і позивні запам’ятовую, деякі – ні. На згадку залишаються поганенькі спільні фото і розказані ними історії.
Всі ці історії чимось схожі одна на одну, в Фейсбуках про таке майже не пишуть, у ЗМІ – тим більше. Не поручуся, що кожен оповідач на сто відсотків розказує правду, але з сукупності цих історій вимальовується така картина… Правдива і страшна картина.
Хлопець 20-и років, воював в одному з добробатів з перших днів війни, пройшов Іловайськ та інші гарячі точки. Статусу УБД ніколи не мав і не збирався мати. Після розформування батальйону зібрався був у мирне життя, але, сидячи без копійки і ледь зібравши гроші на проїзд, зустрів випадково у транспорті свого однолітка з новенькою корочкою УБД, який їхав безкоштовно. Заговорив з ним, використовуючи фронтовий сленг – і миттєво зрозумів, що той “УБДшник” на війні не був і дня. Нині хлопець легалізовується в одну з фронтових бригад. Хоче повоювати ще і отримати УБД. Оскільки в армії він раніше ніколи не служив, влаштуватися на контракт не дуже й легко. Каже, що доведеться проходити якісь навчання, але нічого, навчиться якось, адже рік пробув на фронті.
Дядько за 50, родом з Криму. 11 місяців разом з товаришами воював нелегально – при одній з армійських бригад. (Якщо хтось не знає – це дуже розповсюджене явище). Жінка-медик, яка була з ними, для чогось зібрала ксерокопії їхніх документів і через власний довгий язик потрапила з цими документами в СБУ. Тепер дядькам загрожує тюрма – за те, що нелегально воювали. Мєнти сказали: “Ви ідіоти, не могли сказати, що у населеному пункті Х ви не воювали, а просто жили і пили горілку? Ну, не могли ви воювати, бо щодня були бухі. Бухати не заборонено”.
Їдучи туди, де ми познайомились, дядько попався ВСП – військовій службі правопорядку. Відбрехався, що ніде раніше не воював, після окупації Криму жив десь в центральній Україні у жінки, потім забухав, вона його вигнала, він купив собі беушну форму і поїхав в “зону”, щоб завербуватися на контракт у ЗСУ. Відпустили. Знову тепер воюватиме нелегально, бо за станом здоров’я на контракт його не візьмуть, а “так” – беруть залюбки, бо він не бухає – “підв’язав” багато років тому.
Таких історій – безліч. Я сама поза базою пересуваюся без жодної символіки на формі, а коли мене ловить ВСП, брешу, що я волонтер. Деякі наші носять шеврони інших, легальних підрозділів. Один попався – з таким шевроном, але без воєнника. Сказав, що рік воював у Правому секторі, а тепер перейшов до легального підрозділу, документи на оформленні, воєнник ось-ось видадуть. Прокатило. Поки що такі відмазки прокатують – якщо, звичайно, при тобі немає зброї або боєприпасів. Скоро вони перестануть прокатувати.
Все більше і більше старих солдатів зі знищених і напівзнищених батальйонів поодинці і маленькими групами йдуть у військкомати – намагаються потрапити на контракт у ЗСУ. Це не всім вдається – багатьох з різних причин відбраковують. Тоді вони шукають “кінці” на передку, щоб воювати нелегально. Більшість знаходять.
Ще історія. П’яні ЗСУшники затягнули за якийсь сарай місцеву дівчину і хотіли її згвалтувати. На її крики прибігли бійці з двох добробатів (легального і нелегального), дівчину врятували, її кривдникам спочатку прочитали лекцію на тему, як мають поводитися ті, хто на Донбасі представляє Україну та її армію, а потім – для затвердженя матеріалу – добряче побили.
П’яні армійці їхали потягом на ротацію і в тамбурі кинули гранату. Там була дитина. Інший хлопець, здається, теж ЗСУшник, кинув дитину на підлогу і накрив собою. Граната не вибухнула. Кидачів гранати затримала поліція. У пресу цей випадок не потрапив (навряд чи це було б можливим, якби гранату кинули добровольці).
Я зовсім не намагаюся сказати, що добровольці поводяться як герої, а ЗСУшники – як п’яні відморозки. Життя багатогранне, трапляється і навпаки. Мова про різне ставлення. Одних держава саджає, переслідує, заганяє у середовище “аватарів” або на нелегальне становище, інших оспівує як героїв і замовчує всі їхні гріхи.
Двох “аватарів” вигнали з передка за систематичну “синьку”. Їм дозволили переночувати на базі, бо куди ж їх подіти? Їх довго не могли вгамувати і покласти спати, всі тремтіли, що ось-ось приїде командир, побачить оце неподобство і всі отримають на горіхи. Врешті-решт “аватари” заснули. Приїхав командир, подивився на сплячих (запах перегару – по всій кімнаті), вилаявся і сказав, що коли протверезіють, знову забере їх на передок, бо люди ж потрібні, а де взяти тих, що не вживають?
“Аватар” поліз красуватися на дах блиндажу. Витанцьовував там і співав пісню. Йому кричали: “Злізь, ідіот, все прострілюється!”. Не зліз і отримав снайперську кулю – став трьохсотим. Герой війни, блін, поранений ворогом.
“Аватари” чистять зброю, не розрядивши її, і вбивають своїх товаришів. Або й просто – стріляють один в одного у п’яних сварках. Усі такі випадки, за старою військовою традицією, списуються на ворога. Від тотальної поразки рятує те, що по інший бік лінії зіткнення – такі самі “аватари”. У пресі тим часом бадьоро пишуть про зміцнення нашої армії.
Не можна тижнями і місяцями тримати армію на передку, без наступу і без відступу, на тих самих позиціях. Розкладається на складові фракції – на дрібну мародерку і запах перегару.
До речі, про статус УБД. Дуже багато людей нині його мають, деякі – цілком заслужено, деякі – ні. Саме через цих останніх, щоб не бути у їхньому товаристві, я не хотіла б цей статус собі і своїм товаришам. Мабуть, пізніше, при новій владі, треба буде запровадити новий статус – “Учасник Визвольної війни”, і давати його лише тим, хто справді заслужив. У тих, хто нині має УБД заслужено, будуть два статуси. Нічого страшного.
Джерело: Олена Білозерська
УЖВ
Телеграм канали:
