Категорії новин

Ще одне жіноче обличчя 16 бату

«4.5.3. Один червоний».
Це все, що потрібно було почути 20-річній дівчині, аби через секунд 15 бути готовою до виїзду.
Сигнал, що сповіщав про обстріл важким озброєнням і одного пораненого, ми почули, тільки-но закінчили інтерв’ю. Дівчина стрибнула в чергову машину, яка, свиснув колесами, полетіла на передову позицію.
Розмову з санінструктором медичного пункту 16 окремого мотопіхотного батальйону старшим солдатом Альоною Бабич я починала кілька разів. До медпункту постійно приходять за допомогою: то перев’язати, то температуру поміряти, то ліки взяти… А ще потрібно постійно слухати радіостанцію. Особливо у час, коли йдуть обстріли наших позицій. У будь-яку секунду, вдень чи вночі, може поступити сигнал. Так було і в день розмови, 19 серпня, у день Преображення Господнього: обстріли почалися ще рано-вранці (що дуже рідко буває, зазвичай гасити починають звечора).
Альона Бабич з м. Глухів Сумської області після закінчення з відзначкою Глухівського медичного училища працювала в психоневрологічному диспансері. У листопаді минулого року пішла на службу в 16 окремий мотопіхотний батальйон. Згадує, як в перший день, як прийшла на службу в частину, хтось згадав слова з пісні «Такого волчонка любила девчонка, хорошая девочка Чубчик Аленка…». Так одразу вирішили і з позивним – «Чубчик».
Дівчина розповідає, що військова справа приваблювала її ще з дитинства, форма, зброя і таке інше… А тут ще й медична освіта. А на війні медики – завжди потрібні. Крім того, батько та дід Альони були військовими, тож дівчина продовжила справу родини. До речі, рідні застерігали, попереджували про важкість, небезпеку, але вона тоді не усвідомлювала, казала: «Я хочу, значить, піду!». Так, твердо стоячи на своїй позиції, і в армію пішла, і на війну поїхала.
– Коли почула перші обстріли, серце йокало, дуже переживала, чи справлюсь, відразу збирала сумку і чекала, – розказує про перші дні перебування в зоні АТО Альона та згадує перший виїзд на позицію. – Це було 5 серпня. Був обстріл з АГС. З радіостанції почули перехват про обстановку 4.5.3. та двох червоних. Серце почало калатати. Швидко зібралися, і тільки в машині вже отримали повідомлення безпосередньо для нас. Та ми вже були в дорозі. На позиції було два поранених в пах, руки та голову тяжкої та середньої складності. Чесно, руки трусилися, та прийшлося змусити свої емоції відійти на задній план. Зробила все, що треба було і відвезли ранених до госпіталю. Легше стало, коли там лікарі сказали, що я все зробила правильно.
Одного дня до медпункту доставили військового з судомами. Надаючи йому допомогу, Альона чує сигнал про раненого на передній лінії. Треба летіти туди. У хлопця куля зачепила ногу. Після першої допомоги доставили бійця в госпіталь. Повернулися о 4 ранку, а вже о 8 треба було знову везти хворих в госпіталь. А якось привезли до медпункту дівчину з-під обстрілу – біля неї розірвався снаряд. Після огляду, каже Альона, зрозуміла, що подругу контузило… І це не всі випадки, коли старший солдат Альона Бабич, так само, ризикуючи своїм життям, як і її побратими, виїжджає на передок, коли від її вправності та професіоналізму залежить здоров’я, а часом і життя бійців, коли вона само відчуває страх та хвилювання, схиляючись над пораненими. Тому без допомоги тут ніяк.
Є у Альони помічник – водій-санітар старший солдат Андрій Квітка, якого дівчина дружньо називає «Квіточка».
– Дуже допомагає… Завжди їде максимально швидко, як цього дозволяють тутешні вщент розбиті дороги. Завжди цікавиться станом ранених, дуже переживає… Якщо треба, і замість сирени з вікна кричати буде, щоб машину пропустили. А скільки власних коштів Андрій вклав в автомобіль!… Він – молодець, – розказує Альона не про колегу, а про друга.
Під час розмови сигнали з радіостанції не замовкають. І на кожен звук Чубчик здригається, притихає і повторює: «О Господи, хоч би все було нормально!»
– Я звикла до звуків обстрілів. Та досі боюсь почути «4.5.3. червоний».
Джерело
Відділ моніторингу Української Жіночої Варти