Категорії новин

Реформа Армії-2. Процеси

ФОТО: Перша у 12 ОМПБ партія ксерокопій на документи для отримання статусу УБД. Щоб на батальйон зібрати документи треба паперів десять разів більше!
Якщо щось не вдається, то змінювати або людей, або процеси. У попередній публікації йшлося про особовий склад.
Відносно стратегії реформування, моделей армії жодних секретів нема. Взяти публікації ще з кінця 1990х роківі буде видно, що вже тоді були висловлені основні ідеї, які й досі не реалізовані. З великим трудом здійснювався перехід до тривидової структури ЗСУ, та й тепер аеромобільні війська чи сили спеціальних операцій не відомо, куди притулити. З тих пір свою армію на підставі досвіду війни в Іраку реформували США. Росія реформувала свою армію з огляду на досвід США і чеченських воєн. Значним поштовхом для неї став досвід агресії проти Грузії. Унікальну успішну армію з нуля створив Ізраїль.
Видумувати нічого не треба. Потрібна політична воля і відкритість до нового. Мужність запровадити перетворення – це буває складніше, ніж очолити атаку. Мужність переступити через корпоративну солідарність, ущемити інтереси друзів молодості по військових училищах, партнерів по бізнесу, «собутильників» по засіданнях за «полянами» після різного роду «показух».
Ядро армії в Україні повинна становити професійна боєздатна, повністю укомплектована контрактна армія. Служба у ній повинна бути організована за принципом екстериторіальності. Проте розмови про те, що давайте скоротимо армію у десять разів, а зекономлені кошти спрямуємо на грошове забезпечення суперпрофесіоналів, позитиву не дадуть. Ми – велика країна із великою протяжністю кордонів. Країна, яка веде постійну оборонну війну. І армія нам потрібна велика. У маленького Ізраїлю армія у три рази чисельніша за нашу. Територіальна оборона, система строкової служби і підготовки резерву мають працювати разом з контрактною армією як єдиний організм, здатний швидко розгортатися і виконувати завдання. До речі, непогано було б для добровольців дати можливість вибирати військову частину, у якій служити, як це роблять у Литві.
Щоб залучати до служби у ЗСУ, у нас повага до людей і сучасна організація процесів мають бути на найвищому світовому рівні.
На передній план виступають процеси. А здатність обробляти великі масиви інформації, швидкість прийняття рішень, швидкість комунікацій між штабами, частинами і підрозділами, рівень координації незадовільні!

* * *

Завдяки запровадженню короткотермінових контрактів і підвищенню грошового забезпечення, зроблено важливі кроки у напрямі залучення до війська якісних кадрів. Лише наполовину вирішене питання присвоєння первинних офіцерських звань. А тут, як показав досвід участі грамотних добровольців – великий резерв. Проте неможливість звільнення з військової служби недостойних мобілізованих з відповідними формулюваннями у документах і наступним позбавленням статусу ветерана, пільг суттєво заважає вдосконаленню війська.
Перелічених заходів мало. Бо неповага до людини, самодурство, покарання невинуватих і заохочення непричетних роблять армію непривабливою, особливо – для освічених «білих комірців».
Ми просимо у західних партнерів найсучаснішу зброю. А мобілізовані бійці після полігонів не вміють стріляти. Скільки, питаю, дають вистріляти? Кажуть – 5-10 рожків до АК (залежно від полігону). А в мішень з АК-74 з 70 метрів не попадають. Правильно говорить один з британських інструкторів: найважливіше – навчити бійців! Тим часом частка навчання особового складу у видатках оборонного відомства порівняно з попереднім роком у два рази знизилася.
Уже всередині системи важливий баланс між стягненнями та заохоченнями. Фінансова складова поки що працює лише у якості палиці.
Окреме питання – зміни у просуванні по службі і у нагородній системі. Попри опір системи є певний прогрес у наданні первинних офіцерських звань. Цього ще недостатньо, адже армійський формалізм виштовхує з армії навіть людей, які довели свою здатність організовувати цілі батальйони десантури.
І отримати підвищення у званні, і звільнитися зі служби – довго і клопітно. І сенсу у такому нема, адже делегування прийняття рішень по кадрових питаннях на саму гору робить ці рішення безглуздими. Адже чим далі вгору, тим складніше з відстані розгледіти, що ж там унизу, що за люди.
Система нагородження залишається складною і консервативною. Враження таке, що державі шкода нагород для своїх захисників. І навіть не орденів, до яких докладаються доплати і пільги, а простих медалей. Це видно як на прикладі відзнак Генштабу для дембелів «Учасник АТО», так і медалей президента «Захиснику Вітчизни». У обох випадках за рік навіть половина бійців не отримали нагород, хоча документи підписані!
Щоб нагородити бійця, треба підготувати чотири документи у шести екземплярах, підписати і пропечатати їх паперові. Шість – бо кожній інстанції по усій вертикалі військового управління треба по примірнику в оригіналі. У цих документах – нічого нового. Якби був нормально організований документообіг, то з одного джерела взяли б дані у електронному вигляді, проставили електронні підписи і печатки і передали, куди слід. Натомість натовпи діловодів і офіцерів пишуть – переписують це все, ногами доносять до вищих інстанцій, перетворюючись на кур’єрів та лобістів, у ручному режимі намагаються впливати на належне просування. І добре, якщо дійсно цікавляться, чи у якомусь зі штабів пачку паперів не кинули у якусь не ту картонну коробку біля смітника і не про**ли.
Те саме стосується надання статусу учасника бойових дій (УБД). Прийняття простого рішення супроводжується виготовленням гір макулатури.
І з просуванням по службі, і з нагородженням систему варто максимально наблизити до рівня військової частини чи інстанції, наступної за нею. А також – спростити з огляду на те, що умови війни відрізняються від повільного плину строкової служби мирного часу. Рішення про більшість нагород має прийматися на рівні військової частини і затверджуватися однією вищою інстанцією. Атестаційні комісії, ради офіцерів військових частин, суди честі мають стати колегіальними органами, які зроблять неможливими свавілля та самодурство окремих командирів. Водночас підпис командира має отримати реальну вагу, яка випливає з поняття офіцерської честі.
Контроль за доброчесністю має забезпечуватися також вибірковими перевірками, якщо потрібно – з залучення Військової служби правопорядку і військової прокуратури.
Окреме питання – відмова від політики відвертої або латентної дискримінації жінок в армії. Для початку достатньо буде скасувати сумновідомий наказ Міноборони від травня 2014 про перелік військово-облікових спеціальностей і посад, які дозволяється обіймати жінкам. Можливо і є спеціальності, на яких служба жінок в армії недоцільна. Але це – одиничні випадки, а не списки заборон на сотні позицій!
На прикладі нагородження видно потребу в організації системи електронного обліку персоналу чи, по-військовому, особового складу. У січні 2015 Міноборони грозилося створити електронний реєстр осіб, які ухиляються від служби. У червні 2015 Міністр оборони пообіцяв електронний реєстр військовозобов’язаних і заявив, що на це є кошти. Де ця вся краса? Верховна рада не приймає? Що військові начальники зробили, щоб прийняла? А може к бісу таку ВРаду?! Де обіцяна реформа військових комісаріатів та обліку військовослужбовців?
Щоб нормально організувати обмін інформацією, слід переглянути концепцію секретності – секретні лише мобілізаційні плани та переміщення на передовій. Все! Тотальне засекречення всього і всюди відволікає ресурси, робить систему неповороткою і приносить армійській системі більше шкоди, ніж користі.
А тим часом Українська Паперова Армія (УПА) воскресає. Порівняно з періодом зими-весни 2015 року, коли я виконував обов’язки заступника командира батальйону, паперовий вал зріс у 15-20 разів! Приходять різного роду директиви і телеграми, які засмічують канали зв’язку безглуздими завданнями на зразок ознайомити особовий склад з пунктом таким то такого то статуту і доповісти про виконання. У дійсності для обробки паперового валу штати стройових частин є у рази більшими, ніж зафіксовані на папері, а до роботи вимушено залучаються люди без необхідної підготовки.
Армією і досі керують не через накази, а через документи низького юридичного статусу, через папірці, легітимність яких підлягає сумніву.
Факти неосвоєння бюджетних коштів як 2014, так і 2015 року красномовно свідчать про інституційну неспроможність наявних органів управління армією. Аналогічно «фронтові тисячі» показали неефективність армії як організації – кошти не освоюються.
Подібним свідченням виступає і проблема списання втраченого майна в армії. За рік війни жодна одиниця озброєння чи техніки не пройшла усі інстанції по списанню! Що це – ступор системи чи індивідуальний страх відповідальності?
Ну і з універсальних проблем – низький рівень юридичної грамотності командного складу у війську. Командири схильні особисті розпорядження ставити вище Закону та й взагалі не цікавитися, наскільки ті чи інші їхні дії законні.
З тієї самої серії – проблеми з чесністю. Паперовий вал настільки великий, що багато документів фізично неможливо підписати. Практика підробки підписів в армії стала нормою. Причому підробляють часто не для того, щоб вирішити питання по суті, а щоб виготовити документ, у якому відступи на полях будуть відповідати примхам вище поставленого штабіста. Боюся помилитися з оцінкою частки підробних документів у війську, але ця частка – вражаюче значна! Ще одна причина зменшити обіг паперів і перевести його в електронний вигляд.
У багатьох частинах посади помічників з юридичних питань подовгу вакантні, а у стройових частинах військовослужбовців з юридичною освітою майже нема. Кадрові військовики, відповідно, уваги виконанню наказів командирів приділяють більше, ніж перевіркою їх юридичної відповідності.
І ще пару штрихів наостанок. Фінансова відповідальність в Армії має наставати не лише за п’янку та інші порушення солдатів, але й за дії чи бездіяльність офіцерів. Усі чули про випадки невиплат заслужених АТОшних. Якби винні у цьому командири і фінансисти персонально понесли за це відповідальність коштами з власних кишень, практика ошукування військовослужбовців та недбалості би швидко припинилася! Так само військові управлінці мають нести фінансову відповідальність за дії чи бездіяльність, внаслідок яких державі завдано матеріальних збитків у зв’язку з простоєм техніки та особового складу тощо.
Нарешті має бути відмінена постанова Кабміну, якою встановлені 3-5-10-кратні компенсації за нестачу або розкрадання військового майна. Компенсації у розмірі еквіваленту або ж двократної суми – цілком достатнього! А ці дикі суми як компенсація у 65 тисяч гривень за втрату «броніка» є проявом дикості системи, яка йде корінням у покарання шпіцрутенами! Щоб по-іншому ставилися до майна, треба краще відбирати людей і міняти службу. У професійних арміях за кордоном нема потреби вдаватися до таких диких заходів хоча б тому, що бійці самі собі купують спорядження – за видані їм для цього кошти. Глупо потім у самого себе красти. І глупо цей «бронік» не носити, бо при отриманні поранення чи загибелі без «броні» страхова компанія страхування не виплатить.
Про близьку мені тему роботи з особовим складом – має відійти у минуле слово «виховник». Нема чого виховувати бородатих дядьків, з яких і складається армія на цій Російсько-Українській війні (та й щодо солдатів строкової служби це не доцільно). Наголос у роботі офіцерів по роботі з особовим складом має бути перенесений на соціальні питання і допомогу у захисті прав військовослужбовців.

* * *

От ви скажете: Яка краса, але хто ж це виконувати буде?! Дійсно, кадрова політика – в Україні основна з політик. Тим часом тенденція у кадровій політиці не тішить. У критичний момент армійське начальство вимушене було поступитися особистим гонором і вдатися до допомоги волонтерів. Але зараз «волонтерський десант» Міноборони практично розігнали. Де зараз заступник міністра Юрій Гусєв, де директор департаменту Неллі Стельмах, де волонтер Богдан Ковальов та інші? Навіть Юрій Бірюков з коридорів міністерства перемістився на партбудівництво кудись у степи Миколаївщини.
Волонтерський десант був своєчасною і непоганою ідеєю. Армійські структури виявилися настільки неефективними, що розгрібати завали скарг у секторах послали саме волонтерів.
Працював собі Проектний офіс реформ, який тепер інкорпорували у Комітет реформ Міноборони. Від цього користі буде мало.
Якщо серйозно, то у Командуванні Сухопутних військ чисельний склад – як у батальйонно-тактичної групи. Мовою «гражданки» там народу, як у якомусь міністерстві. І АТОшників серед них, себто офіцерів, які прийшли сюди з досвідом боїв на полях цієї війни аж… 0,5% (половина відсотка!).
А ще ж у нас є Центральний командний пункт Генштабу, який досі не вміє обробляти інформацію у режимі реального часу. Є Департаменти і управління всередині Генштабу і між Генштабом і Міноборони, які дублюють одне одного.
З Сухопуткою все простіше. В умовах війни ціле Командування Сухопутних військ ЗСУ цілком може замінити безпосередньо Генштаб. Що з паркетними генералами і полковниками робити? Кількість генералів у нас замість скоротитися у лютому 2015 зросла, і знову – не за рахунок бойових генералів.
Життя звело з полковниками-пенсіонерами. Один – льотчик, другий – тилового забезпечення. Питаю, як там наші штаби, й правда нікудишні? Кожен відповів: вивести і розстріляти. Усіх підряд. Думаю, це така військова прямолінійність і специфічна бравада! J
Офіцер, який послужив у вищих штабах, каже, що єдиним способом змінити цю задубулу систему є планомірне і послідовне скорочення старих кадрів. Навіть за віковою ознакою чи за вислугою. Послужив – дай іншим. Ось так – шар за шаром знімати і добратися до живої матерії в армійському організмі. Нехай навіть цінні кадри таким чином будуть усунуті від служби, але в цілому це, у його розумінні – чи не єдиний вихід.
Хтось вимагає глибокої реформи, як у поліції. Хтось – люстрації старих кадрів. Очевидно, половинчастими заходами не обійтися. Бо ефективна армія нам потрібна не через 5 років, а вже зараз. Багато разів доводилося чути, що «коней на переправі не міняють». Але кожного разу, коли ми йшли проти цього «правила», виявлялося, що навпаки – міняти необхідно!
У кожному зі штабів та міністерстві знайдеться по десятку генералів, звільнення яких піде на користь ЗСУ. І очолити цей генеральський зорепад мала б шеренга одіозних генералів, про яких уже два роки як пишуть, а вони тільки йдуть зі своїх посад і йдуть. На підвищення.
Для цього потрібна політична воля двох людей – Верховного Головнокомандувача та Головнокомандувача ЗСУ. В принципі, й одного президента достатньо.
Ви скажете, що президент у нас – не Лі Куан Ю і не де Голль. Можливо. Але у будь-якому разі доведеться виходити з того, що жодна система сама себе зсередини ще не зреформувала! Реформування оборонного відомства через Комітет реформ цього відомства дасть мізерний і запізнілий результат. Якщо керівництво держави і командування армії дійсно хочуть реформувати процеси у війську, то вони мали б створити незалежну інституцію під керівництвом аутсайдерів системи. Бажано за участю іноземних експертів, яких реально слухатимуть, а не саботуватимуть. Не посилатимуть нах, по-простому.

Володимир КУХАР, Голова ГО “Українська альтернатива”, учасник війни (серпень 2014 – вересень 2015)

Джерело
Відділ моніторингу “Української Жіночої Варти”