КОЛИ ПРИЙШЛИ НІМЦІ, ЇХНІ ЖІНКИ СТРИГЛИСЯ КОРОТКО, КРУТИЛИ ВОЛОССЯ НА БІГУДІ Й ЗАВИВАЛИ КРУГОМ ГОЛОВИ. МЕНІ ТО СПОДОБАЛОСЯ, Я Й СОБІ ТАК ЗРОБИЛА. ПРОВІДНИК “ВСЕВОЛОД”: “ВИ ЩО НАРОБИЛИ? АНУ ДО КАРНОГО ЗВІТУ!”. Дав штафети (маленькі записки – Країна) й відправив пішки до Рогатина (це 60 км. – Країна). Дівчата в юнацтві ОУН мали бути скромні, не малювати губи, носити спідниці за коліна, мати косу й не вирізнятися. Більше в підпіллі волосся не стригла.
Приводять до мене в хату провідника зі Львова. Дають завдання: перепровадити його в Карпати. Сідаємо в потяг із двома охоронцями. Доїхали до Марковець, поїзд затримали. Наші побігли на розвідку: “Біда, перевірка документів!” Провідник запитує: “З потяга стрибати вмієте?” “Нас такого в школі не вчили”, – відповідаю. Поїзд їде повільно. Провідник вислизнув, як риба. А я боялася. То хлопці за плечі виштовхали. Покотилася по насипу. Провідник приповз до мене й каже: “А тепер, подруго, по-пластунськи, бо може бути охорона”. Повзли кілометрів зо 2 зораним полем, болотом. Добралися до зв’язкової “Магди” вночі. Мені робили перев’язку на лівому коліні – місяць до школи ходити не могла. За виконання завдання перевели в члени ОУН. Через 50 років дізналася, що то був за провідник. Виходжу зі з’їзду політв’язнів у Львові, кличе якийсь пан: “Вже навчили вас стрибати з поїзда?” Це був Микола Лебідь (член Проводу, засновник і перший керівник Служби безпеки ОУН. – Країна).
В опері Станіславова ставили драму “Шаріка”. В партері сиділи німці, на першому балконі – наша інтелігенція, на другому – молодь. Я мала забрати пошту і йти в Коломию. Але дуже хотіла на виставу. Там мене побачив хтось із наших і доповів провідникові. “Всеволод” викликав і насварив: “Ви що робите? Ви де мали бути?” Незабаром почалися арешти українців зі списку гестапо. Там було і моє прізвище. Перейшла в підпілля.
“Яр” направив впорядковувати архів Служби безпеки в монастирі в Крилосі. Були там наші документи і трофейні. Сортувала їх з одною дівчиною. Ходила в чернечому одязі. Через місяць відправили на курси контррозвідки у Старому Угринові. Тривали майже чотири тижні. З 80 слухачів шестеро були дівчата. Жили з ними по хатах у селі. Хлопці – разом у спеціальному наметі. Серед викладачів були три офіцери армії Української народної республіки. З одним із них, майором “Соколом”, потім організовувала розвідувальну сітку на Прикарпатті.
Носила два пістолети. Токарєв засунула за пояс та й пішла. А на браунінг шила спеціальну кишеню в широкій спідниці. Було, що револьвери прив’язувала по боках живота. Вчили стріляти на одному вишколі. Хоч перше знайомство зі зброєю було на моєму подвір’ї. Прийшли дві подруги й підпільник “Сталь” – колишній комсорг, а потім провідник ОУН Буковини. Вирішив похвалитися новим крісом. Прикріпив дошку на грушку й почав стріляти. За парканом стали коні іржати, мадяри (мадяри – угорці, були союзниками німців. У той час їхні загони перебували в Івано-Франківську. – Країна) прийшли перевіряти. Ми тікали хто куди.
Була облава в селі. Ми з повітовим провідником сховалися в бункері біля річки. Дуже вузький. Ні стояти, ні сидіти не можна було. Лише лежати. Чуємо, понад нами ходять. То притулені одне до одного пробули там кілька годин. Потім хлопці жартували: “Як ти спокійно міг лежати з тою дівчиною?” Відповідав: “То – не дівчина, то – подруга по роботі”. В УПА з цим строго було. Близькі стосунки забороняли. Хочеш – іди “газдуй” у село.
Командир “Скуба” відправив перевіряти розвідку на Снятинщині. Йду до хати в одне село. Під стодолою – бункер, де сидять п’ятеро наших хлопців. Зранку москалі ходять. Десь 30 осіб із великими дротами. Станична ховається під ліжко. Господиня руки заламує: що робити? Кажу: “Стеліть скатертину на стіл, давайте сало, яйця, самогонку”. Смажу яйця, сало, запах розходиться по подвір’ї. Один москаль заглядає, другий. Пропоную офіцеру: “Зробіть перерву, нехай хлопці поїдять”. Вони заходять, я їм кажу, що є донькою голови сусіднього села. Гощу їх, жартую, запрошую в гості у неділю. Пішли. Витягуємо станичну – ледве жива. Офіцер із солдатом на роверах приїхали в неділю в гості до голови сусіднього села. Тоді вернули до Снятина, набрали машину солдат і поїхали прочісувати район. Місяць мій портрет висів на парканах.
Ведуть мене мадяри на розстріл як російську шпигунку. Тут починають свистіти кулі. Хлопці із сотні “Білого” влаштували засідку, щоб мене визволити. Взяли в полон двох. Виявилися – наші закарпатці, то збили їх добре. Мадяри пригрозили: як не віддадуть тих двох, то спалять село. Відмили їх, переодягнули й відпустили.
Прийшли з відділом у село. Господиня наварила вареників і подалася по сметану в стайню. Чогось і я пішла, не пам’ятаю. Дивлюся, а вона зі свиней воші струшує на підлогу. А потім тими руками черпає сметану, дає хлопцям. Так гидко стало, що не вечеряла. Хоч не їла вже давно.
Викликає командир “Грім”: “Подруго “Марто”, якийсь відділ прийшов із Волині, шукають до мене зв’язку. Довідайтеся, хто такі”. Мужчину посилати не можна – ліквідують. Пішли з Катрусею. На величезній поляні стоять три хлопці в прекрасних вишиваних сорочках, мундирах УПА, мазепинках. А навкруги поза деревами то там блиснуло, то там. Поговорили. Хлопці молоді, то ми стали жартувати. Як дівки, штуркаємо одна одну. Катруся стає на ногу крайньому, а він: “Извините”. Головний став чорний, лютий, але всі вдали, що нічого не помітили. Я все доклала “Громові”. Вже в таборі дізналася, що то був провокативний відділ УПА. Наші їх розбили.
Захворіла на тиф, трохи полежала в Середньому Березові (село Косівського району на Івано-Франківщині. – Країна). Доглядала за мною Рузя Перцович, дуже добра жінка. Мала кози, продавала молоко. Раз приходить радянський офіцер, питає, хто лежить у кімнаті. Рузя каже, що її сестра, хвора на тиф. Він як зареготав: “При помощи сыпняка подолаєм ми УПА”. Коли почалася облава, мене хлопці перенесли в ліс, там лежала пару днів. Лікар сказав дістати молока. Грів його і робив застрики (уколи. – Країна). Температура піднялася за 40, непритомніла, марила, зривалася. Після тифу довго була слаба, відказували ноги. Провідник “Митар” дозволив побути в селі, готувати вишкільні матеріали.
Лежу в хаті на ліжку, дрімаю, чую вибух. Прокидаюся: один біля мене мертвий, другий – поранений. У дверях стогне дівчина, бо їй ноги відірвало. Чую біль під грудьми: осколок у печінці, інший – у руці. Взяли мене на ноші й понесли в бункер. Провідник “Арсен” підійшов, погладив, поцілував у чоло, заплакав. Пролежала два місяці. Наші хлопці привели із зав’язаними очима і руками медсестру. Вона промила рану, лишила медикаменти, бинти. Так усе боліло! Крім брусниці і сухих коржів, нічого їсти не могла.
Прибігають хлопці: треба тікати, бо ліс прочісують. Ми з Катериною пішли. А то – зима, я – слаба. Вона мене лишила, побігла в село на розвідку. Я замерзла, задрімала. Приходить через 3 години з конем і якимсь хлопцем – хоч казала, що нікого там не знає. Завезли до хати місцевого ватага (старший чабан. – Країна). Жінка його мене помила, одягнула, нагодувала. Ватаг сказав, що перевезе мене до свого тата. Через деякий час вертається із саньми. Кладе солому, мене на неї, прикриває кожухом. Зверху сідає він, жінка та ще дві молодиці. Тільки рушили, чуємо: “Стой! Где раненая?” Розкидують солому, беруть мене і везуть у лікарню в Жаб’ї. Там була місяць. Потім – у тюрму в Станіславів. Попався слідчий молодий, недосвідчений. Пив коньяк із колегами і питав про мою сім’ю, навчання, діяльність у підпіллі. Вони на мене нічого не мали. Взяли без зброї. Зі свідків була хіба медсестра Валя, яку підпільники приводили в криївку робити мені перев’язку.
Приходжу на суд, сидять 10 офіцерів НКВД. Прокурор говорить про поганих бандерівців. Дали мені заключне слово, кажу: “Ви нас називаєте бандитами, а самі збитих дівчат на хідниках привозите і кидаєте в камери”. Дали 20 літ каторги і п’ять – поразки в правах. А ще 10 днів карцеру за виступ. Встаю, чую, хтось кричить за спиною: “Ну, крепкая сволочь, такую расстрелять надо!” Але хтось з офіцерів вирішив мені помогти. Підіслав людину з папером і ручкою. Написала касацію в Київ – зняли 10 років.
На пересилці у Львові билися з “битовичками” (засуджені за кримінальні злочини. – Країна). Наші дівчата з дому мали харчі, речі в мішках, а ті все крали. То я й кажу: “Давайте дамо відпір”. Стали ми в кільце. А ті – на нас. Я сильно зчепилася з Льолею Лебедєвою. В руках лишилися шматки її мереживної сукні. То вона пообіцяла, що очі виріже мені, поки будемо їхати. Потім ми з нею навіть подружилися. Коли я виходила на волю, вона сказала: “Стефа, ты хоть и бандеровская сволочь, но свой человек”. Льоля лишилася. Вона сама народжена в таборі, з нього не виходила, там народила сина.
Вистроїли наш етап, докладаємо – хто за що сидить. Дійшла черга до мене. Кажу, що зняли 10 років. Начальник району таборів Стеценко кричить: “Врешь!” Узяв мене, веде в барак, зачиняє двері. І говорить прекрасною українською мовою: “Ну, кажи, що там робиться, чого табунами вас сюди везуть?” Я почала розповідь із 1939-го, а далі – про УПА, чому вона створилася і за що боролася. Він на карточці написав своє прізвище, адресу і телефон, заставив повторити пару разів і спалив. Тоді сказав писати касацію. Мені підтвердили зменшення строку на 10 років.
Осколок із печінки витягували в лікарні на Тайшетській трасі (Іркутська область Росії. – Країна). Поклали на стіл, не прив’язали. Розрізали живіт, біль скажений, новокаїн не діє. Я піднімаюся й одному – в зуби. Хлопці-політв’язні під дверима почули крики, почали ламати двері. Лікарі вклали мене на стіл. Ще щось вкололи. Знайшли осколок і все зашили. Через пару тижнів живіт розігнало – став величезний, дихати не можу. Як вскрили – вилилося 2 літри чорної гущі. Промили нутрощі, поставили трубки. Через місяць ходила.
Призначили завідувачкою “каптьорки” в лікарні. Привезли купу нових вовняних запакованих коців. Приходить якийсь начальник і каже віддати їх. Взамін пропонує старі, брудні, солдатські. Я відповідаю: “Тільки з дозволу вищого керівництва”. То він через два дні мені якийсь підозрілий пакет підсунув. Як “штрафницю” відправили етапом у Братськ (місто в Іркутській області Росії. – Країна). Там наші будували Байкало-Амурську магістраль. Жінки в таборі голодували. Їли саму вівсянку, і то таку рідку, що зернина зернину доганяла. А сили треба, робота тяжка. Хлопці, як дізналися, стали вимагати союзної перевірки. Коли та приїхала, начальство сховало нас у сусіднє село. Як побачили бочки із засоленим салом, то аж плакали.
Відправили на слюдяну фабрику в Абагур (нині частина міста Новокузнецьк Кемеровської області Росії. – Країна). Працювала в цеху, де складали дерев’яні ящики. Було порівняно непогано. Дружина директора фабрики – киянка. Начальник “культурно-виховної частини” – єврей зі Львова. Коли їхав у рідне місто, скликав дівчат і приймав замовлення на подарунки. Найбільше просили насіння квітів. Привіз кілька мішків. Дівчата засадили клумби. Навесні заквітли і робоча, і житлова зони.
Після смерті Сталіна стали потроху наших звільняти. Одна лікарка каже: “Будеш виходити, а професії не маєш. Давай навчу”. Дівчата вночі сплять, а я зубрю медицину. Попала медсестрою в Дім грудної дитини. Тут були 30 малят від року до трьох. А з ними – мами. Серед них різні бандитки. Після трьох років малих по дитбудинках розсилали, а матерів – по таборах.
1956 року звільнили за амністією. Повернулася до Івано-Франківська. Мама познайомила з Йосипом. Одружилися. Я стала працювали бухгалтером. Дали однокімнатну квартиру. Йосипу забороняли прописуватися в мене, то спав у коморі. По ночах перевіряли й неприписаних арештовували. Потім одна місцева депутатка Верховної Ради УРСР допомогла нам із пропискою. Через пару років чоловіку дали трикімнатну квартиру.
- Проект BBC 100 Women про “жінок, які залишились в Україні”. Одна з центральних постатей матеріалу – очільниця УЖВ Олена Білецька - 11.04.2022
- Ukraine Operational information from the regions 03.04.2022 (photo, video)/ Україна Оперативна інформація з регіонів 03.04.2022 (фото, відео)(English/Українською) - 03.04.2022
- Ukraine Operational information from the regions 02.04.2022/ Україна Оперативна інформація з регіонів 02.04.2022 (English/Українською) - 02.04.2022
Телеграм канали:
