Категорії новин

Позивний “Вовк”: недівочі мрії доброволиці з Донецька та проблеми отримання УБД

20-річна Людмила Іванова, родом із Донецька, тепер служить в добровольчому полку “Дніпро-1” та мріє по кар’єру в поліції Людмила розповіла про те, як її партизанство переросло у офіційну службу в бойовому підрозділі, про проблеми з отриманням статусу учасника бойових дій та особливості служби в чоловічому колективі. Надалі – її пряма мова.
Ще зі школи мріяла працювати в міліції. Склалося враження, що офіцерська честь – щось вище. Є “мусора”, а є міліція. У 2005 році я стала посилено займатися вільною боротьбою – до нас приїжджали тренери з нашого райвідділу. Через місяць виграла змагання – друге місце по області. У сім’ї були проти: “Ти ж дівчинка, у тебе повинні бути інші інтереси”. Довелося кинути на певному рівні. Зате у мене грамота є.
Після школи намагалася піти по комп’ютерній лінії, в технікум промавтоматики . Але не вийшло – грошей не вистачило. Проходила півроку на підготовчі курси, говорили – все добре, а потім сказали, що треба три конверти з певними сумами. У мене мати кранівниця, бабуся на пенсії – звідки? Рідня каже – йди вчитись на токаря. Провчилася у училищі 3 роки, верстатник широкого профілю. Моє училище під аеропортом знаходиться. Знаходилось.
Потім мені виповнилося 18, кажу мамі: стоп. Дізналася, що йде набір в ППС. Теж не вийшло. У міліції сказали, що я провалила психологічні тести. Вирішила в охорону піти: ренатівські підприємства – ринатівська охорона ( Рината Ахметова). Туди теж брати не хотіли особливо – 18 років, чиста трудова книжка. Зброї не було, але вчили: права, обов’язки, відповідальність. Підтягнули мене.
Потім я дізналася, що є набір в СІЗО. Оформлялася десь місяць, нормально пройшла, без хабарів, сама. Мені ще було 18 років. Мені в СІЗО не дали форму. Розмірів, бачте, не було. Кинули на чоловічий пост, охороняти. Біля мене було два хлопця разом зі мною в зміні. Етап відправляли, мені сказали записувати з якою камери скільки пішло. Увечері починається обхід, начальник говорить: “Перевіряйте, щоб у зеків вічка в камерах не були заклеєні “. А у них, як на зло, у всіх, звичайно, заклеєні. Стукаю:” Добрий вечір, можете відкрити … “Як тут понеслося … Потім я почала згадувати своє малолітнє минуле … Ну, з ними домовилася. Прозвали “суворий начальник”.
А потім у мене почали малолітки бунтувати. Просили групу реагування, але її так і не надіслали. Довелося самим розбиратися, методом фізичного виховання. Там я познайомилася зі своїм хлопцем – він на “тубіках” стояв, де хворі на туберкульоз. Коли у мене були якісь неполадки – він до мене спускався, допомагав.
Наш зам. начальника СІЗО підполковник Трубіцин, коли все це почалось в 2014, тоді сказав: “Ми нейтральні, хто прапор підніме – за того і будемо”. Сам начальник тюрми, по-моєму, на нашу територію виїхав. Зараз там цей Трубіцин рулить. Прапор повісив
Це було на початку липня 2014 року. Остання моя робота була – супроводжувати вагітну дамочку, а її чоловік виявився сепаратистом. Я тоді пішла на обід. А у Ігоря (товариш) робота була через дорогу від СІЗО. Він подзвонив, сказав: “В вашу сторону купа сепарів їде, треба звалювати”. Тоді штурмували СІЗО, там була зброя – ПМи, автомати і було ще пару БТР. Вдома зібрала сумку, на наступний день подзвонила друзям.
Хлопець залишився – у нього мати хвора, не ходила. Він загинув в серпні. Жив в Кіровському районі, Абакумова. Там постійно якісь дії велися. І міна потрапила прямо в зупинку … Те що знайшли, зібрали, то і поховали. Я на похорон потрапити не могла.
Коли з Донецька вийшла, пішла до воїнів – 72-ї бригади. У мене там знайомий служив, Серьожа Костаков, “Маестро”, якого спочатку викрали, там складна історія. Його знайшли на початку червня … З ним мене на штаб відправили, з “морськими котиками” ми справи поробили хороші. Спочатку мене перевірили, чи не значусь я серед сепарів, по наших базах, підготовка різна. Поспілкувалися зі мною і сказали: “Ти потрібна там”. Карту дали, сказали: “Малюй”.
Коли операцію по Горлівці проводили, зі Слов’янська треба було потрапити в Горлівку. Це десь середина липня 2014. Весь маршрут повинен був проходити через Донецьк – інших маршрутів не було. Мені командир сказав перед від’їздом: “Тільки повернися”. Сіла на попутку до приватного підприємця, а там сім’я поверталася з моря: діти, плавальні кола. На блокпосту вдалося паспорт не показувати, водія запитали: “Це все ваші?” Мені пощастило, він сказав: “Так”. Машину оглянули досконально. Ось так я потрапила в Горлівку. Йдучи по маршруту, натикаюся на дитячий садок за зовнішнім виглядом, а там купа мужиків в чорному. Думаю, ну, все зараз мені буде погано. Я в рожевій майці з капюшоном, з рюкзаком, а в кишені телефон – я можу друкувати, не дивлячись на нього. Ось так набираєш і думаєш – де тут кнопка “Видалити”. Вони тоді залізничні колії мінували.
Щоб бути в АТО, тоді пропонували оформити куховаркою, а оформитися на посаду, на якій мене не буде – мене це не влаштовувало.
У “Дніпро-1” пішла, бо це реальний полк, тоді ще батальйон. І там служив чоловік, якого ми інфу по сепарам давали. Каже – проблем не буде, їдьте оформлятись. Медкомісію проходила два місяці. Коли з Донецька виїхала – у мене з собою паспорт, код, медичних документів взагалі ніяких. А лікар каже: “Принеси довідку, що ти не на обліку”. А де я її візьму? Місяців зо два мурижили. Я вже клопотання носила з полку. Так-сяк пропустили.
Я перша атестована співробітниця міліції. А потім вже інші дівчата пішли оформлятися. На мені провели експеримент – оформлять або не оформлять.
Довго чекала виїздів, але немає, по Дніпру була робота. Уже взимку в 2015-му подзвонили, що я їду в Чермалик. Нарешті! Спочатку поставили будинок охороняти. А потім мене “Єгер” (боєць полку “Дніпро-1”) до себе взяв – спостерігати, звідки вогонь ведеться. Стоїмо ніч на сільраді, спостерігаємо Тоді ще розгромили базу армійців, які поруч з нами стояли. Наше завдання було, щоб з того боку не перейшли річку, щоб в селі їх не було. Чую – свистить … “Лягай”. Десь: “Гуу-гух”. Десь поруч, метрів сто може.
Потім “Гради” працювали по селу. При чому саме дивне – там, де нас не було. Слава Богу, все обходилося. Тільки місцевим: там сарай розбомбили, скотина розбіглася, жінці ноги посікло.
Потім Маріуполь, Мілекіно, і нарешті-то Піски. Не хотіли пускати. Мовляв, дівчина, двадцятирічна, досвіду ніякого. Поїхали на полігон з одного групкою – тоді вже прийняли. На Пісках провела тиждень, поки не вивели. У нас позиція була “Барліг”, під Мостом. Дивились звідки арту . Б’є. Я після Слов’янська можу розрізняти звуки: ГРАД, міни і де лягає. Був прикол, коли відпрацювали ГРАДи, я на карті, приблизно показала точки, куди вони падали. Десь так і було. І кажу: “Обережно, там може бути той, що не розірвався”. Пощастило, що м’який грунт і він не здетонував. Саперів викликали, вони розмінували.
Крайня ротація це Малинівка, пост на трасі Артемівськ – Слов’янськ. Намагалися мене відправити на кухню готувати, кажу: “Або я боєць, або я ніхто”. 2016 год, 1 січня. Машин немає, думаєш: “Не дай Бог якась гидота залізе”. Але тиловий блокпост, перед нами воїни – чого переживати. Коли стемніло, 7-8 годин вечора, пацани передають, що там движняк якийсь у нас. Там канал проходить, Сіверський Донець – Донбас, він в Горлівку веде. І якась гидота вирішила нас обстріляти. Реально був глибокий тил. Швидше за все Саакашвілі чекали, а ми їх налякали. Тоді Саакашвілі об’їжджав одеських пацанів, які стояли на Луганщині.
Статус УБД чекаю вже рік. Всі, з ким служила, мають статус. Студенти, які прийшли, теж уже зі статусом. А мої документи пару раз втратили, пару раз відрядження виявилася неподтвеждена штабом – це у них стандартна відмазка. То їм буква незрозуміла, то ще щось не сподобалося.
Рідня перебралася до Кривого Рогу. Будиночок допомогли придбати там. Правда, за містом, десь під якимось рудником. Але раді, що щось своє. Будинок в Донецьку продали недавно. Сумую, звичайно. Будинок був у такому місці – посадка поруч, занедбаний завод і два ставки поруч. Там навіть коні паслися.
Про Донецьк взагалі треба забути. Раніше мріяла хоча б повернутися додому. Коли їхали, думали: Новий рік по-любому буде вдома. Наші вже в Пісках, вже поруч. Але вже який Новий рік – в Дніпрі..
Я вчуся в двох універах одночасно. Перша спеціальність – наш Дніпровський, МВС, правоохоронна діяльність, а друга – експертиза в митній справі. Думаю, що якийсь раніше закінчу. І якщо захочуть – присвоять мені маленьку-маленьку зірочку. Коли мені дадуть маленьку-маленьку зірочку, то може й дадуть хоча б маленький взводик, будемо виїжджати на полігони і цей взвод буде найкращим. Є, з чим порівнювати.
У мене “Вовк” позивний. Це ще зі школи. Коли бійки стінка на стінку – постійно кидалась когось захищати. Вовки класні і поняття у них нормальні – вовча єдність, зграя, самі сильні стоять спереду і ззаду. Вони ходять, теж по суті, бойовим порядком