Оксана Чорна: «Війна калічить. Найбільше я б хотіла все забути »


14 жовтня, на Покрову, відзначається День захисника України. Але не тільки захисника, а й захисниці, адже жінки воювали в минулому, йдуть на фронт і зараз. Так зробила і киянка, економіст Оксана Чорна, яка мобілізувалася в 2014 році. Зараз вона – старший солдат, водій-санітар, служить в 28-й бригаді, розташованій в Луганській області.
Оксана погодилась розповісти про своє рішення та про те, як війна змінює людей.

  • Мій друг пішов служити добровольцем. Ось я і вирішила його провідати на війні, 24 травня 2014 року. За день до того, як війна закінчиться, за день до виборів президента. Адже все ж думали, що виберемо і все. Буде світ. А з ним, з Серьогою, ми ще були з Майдану. Ну, не могла я не поїхати і не провідати, мені хотілося підтримати, допомогти. А після того, що я там побачила, просто вже не змогла не приїжджати. Хлопці на мене розраховували. Каски, коліматори, форма, тепловізори, нічники, автомобілі. Було багато всього. Не всі вони повернулися додому. Але я знаю, що я зробила все, що було в моїх силах. А потім були бої. Важкі бої. У Мар’янці і Красногорівці. Влітку 2015-го.

14570784_10208863700643677_3623857686274384766_o
Я була з 28-ою бригадою з листопада 2014 го. Допомагала, приїжджала, гостювала. Але влітку друзі і знайомі скинулися грошима і купили «швидку». Я на ній вивозила поранених. Чергувала з медиками. І бачила, що мене сприймають всерйоз. Відправляють на відповідальні завдання. Беруть до уваги мою інформацію від хлопців, що жили в Донецьку.
 
Кожен виїзд ставав все небезпечніше і небезпечніше. Без офіційного статусу солдата я піддавала своє життя ризику. Точніше ризику піддавалося благополуччя моїх близьких в разі, якщо щось станеться зі мною. Крім того, офіцери несли б відповідальність за те, що цивільний був на позиціях. І я попросила офіційно мене оформити. Буквально в лічені дні мене мобілізували через Кураховский військкомат як водія-санітара. Це було моє основна вимога – ніяких офіцерських звань і можливість виїжджати за пораненими
Про фронтовий досвід

–  Війна калічить. Найбільше я б хотіла все забути. Мою межу болю, страждань і страху давно вже перейдено. І справа не в тому, що ти бачиш смерть, поранення або страждання інших. Справа в страху. У боязні темноти і «зеленки». Навіть кущі біля будинку в мирному Києві викликають паніку. Вибухи, бомбардування, свист снарядів. Закриваючи очі, ти все слухаєш і слухаєш. Там, під час бою або виїжджаючи за пораненим, цього страху немає. Ти просто робиш, що повинен. А ось потім, коли тяжке очікування заповнює собою весь твій світ, ось тут і напади паніки, і кошмари, від яких ти виєш в подушку, викиди адреналіну від кожного бавовни, від будь-якого гучного вибуху
А якщо все-таки говорити про позитивний досвід, то я дуже багато знаю про те, як надавати допомогу при різного роду пораненнях. Вмію стріляти з різного стрілецької зброї, водити БМП і танк. А з вантажівкою у мене взагалі дуже серйозні відносини. Вже практично рік як саме на вантажівці я кожного дня виїжджаю за пораненими і хворими
12371159_10206676375161907_8782304457248418637_o
Про армійський шовінізм

  • Шовінізм і армія – це синоніми. А в цілому, як себе поставиш, так до тебе і будуть ставитися. Якщо ти зможеш в критичній ситуації, віддаючи накази, змусити войовничих самців тебе слухати, значить, це твоє. І ти там, де повинен бути. І до тебе будуть ставитися належним чином. Якщо ти можеш припинити паніку, чітко поставити завдання, змусити тебе слухати, значить, ти не будеш відчувати ніякого шовінізму чи упередженого ставлення. А якщо ні, то ти так і залишишся вічно сидить в штабі Сонечком, дитинкою або Світланою Іванівною. Поставити на місце і змусити себе поважати – це не питання армії або колективу, а якості окремо взятої людини, кожної конкретної жінки. Просто тут набагато складніше і загинути можна в будь-який момент.

 
Джерело
Відділ моніторингу Української Жіночої Варти

Comments are closed.