Категорії новин

Не зброєю єдиною. Історія про жінку, яка змінює життя сотень чоловіків

Як виглядає життя середньостатистичної української жінки?
Народилася, ходила в школу, можливо, пішла у ПТУ або якийсь ВНЗ, можливо, спершу отримала робочий досвід, а потім заміжжя, або все у зворотньому порядку, а далі діти, і знову робота, а потім крапка.
Але завжди є але…
І цим «але» є Надя Довганюк. Хоча, насправді, початок її життєвого шляху схожий на стандарт: народилася в сім’ї тракториста, закінчила місцеву школу, технічне учиилище, стала монтажником.
Далі черговий червоний диплом. І перша робота за фахом. А потім, як у стандартному життєвому сценарії: їй у 19 пропонують вийти заміж. Для Наді – це ще один вибір, от тільки цього разу це був вибір на все життя, тому обирати знову наосліп, як з освітою, було страшно
Надя Довганюк забігла до івано-франківської катедри, аби спитати у Бога, чи саме цей наречений і є її судженим? А вийшла звідти вже з абсолютно іншим запитанням – хто такі монахи і де їх знайти?
За кілька днів вона вже стояла на порозі монастиря. А вже через рік сказала «так» своєму небесному Нареченому і вдягнула весільну сукню, щоправда, чорну.
Аби стати зразковою монахинею, Надя Довганюк багато працювала у школі, навчала дітей катехизму. Настоятелі монастиря помітили здібну черницю і відправили її здобувати освіту. Невдовзі вона отримала диплом богослова Українського католицького університету. Осягнувши віру, захотіла розуміти душу і пішла вчитися на психолога.
У 2001 році Надя Довганюк знімає чернечий одяг сестер Василіянок і їде у Великі Бірки, аби стати монахинею в закритому монастирі і більше не покидати його стін. Через 6 років вона отримує ім’я Симеона і повністю відрікається від своєї волі.
29 травня 2014 року терористи збивають український вертоліт Мі-8, на борту якого був генерал-майор Сергій Кульчицький та 12 його підопічних. Вони загинули поблизу гори Карачун. Серед тих 12 нацгвардійців був і 26-річний Петро Остап’юк – двоюрідний брат сестри Симеони. За 9 днів тіло героя привезли до рідної Торговиці. На похорон приїхала і Симеона. Після всіх церемоній, поховання і поминок сестра випадково почула розмову побратимів її брата, які тихо перешіптувалися в кімнаті Петра.
«Я ніколи не бачила війни і тим більше ніколи не говорила з людьми, які пройшли війну. Але в мене за плечима диплом психолога, і те, що я почула від них, це був надзвичайно колосальний біль душі, їх треба було рятувати, вони стояли живі, а я розуміла, що їх негайно треба рятувати, бо вони гинуть».
Після похорону монахиня повернулася до своєї келії і багато молилася. Симеона розповідає, що тоді довго роздумувала над словами військових, та іншого виходу для себе, ніж покинути монастир, вона не бачила. А це було непросто.
Вона вирішила записатися в добровольці, втім, у військкоматі, побачивши, що психолог Надія Довганюк насправді є монахинею Симеоною Довганюк, від її послуг відмовилися.
Тоді один дзвінок знайомого священика змінив плани сестри Симеони і з добровольця вона вирішила перекваліфікуватися на капелана.
«Хтось може молитися, а мені Бог дав щось інше – я можу лікувати душу». Це було не раптове рішення на дозвіл стати капеланом монахиня чекала місяці. Адже священики-чоловіки на війні – звичайна річ, а вона стане єдиною і першою жінкою в Україні, яка займатиметься цією справою.
Спершу сестрі довелося взяти дозвіл у верховного архієпископа Української греко-католицької церкви Святослава Шевчука, аби покинути закритий монастир у Великих Бірках на Тернопільщині, і вона цей дозвіл отримала. А далі були тривалі дискусії і пошуки роботи.
Капеланська рада при Міністерстві оборони категорично відмовилася пускати сестру Симеону в зону АТО. Але не відмовила їй стати капеланом. Ще кілька місяців їй шукали роботу і знайшли – сестру призначили психологом і капеланом у шпиталі в Черкаському – закритому військовому містечку на Дніпропетровщині, усього за кілька десятків кілометрів від війни.
Військова частина А 16-15 захована далеко в сосновому лісі. У 2014, коли сестра приїхала в госпіталь, який належав цій частині, він був просто форпостом для всіх поранених. Допоки налагодили всю медичну систему, спершу бійці потрапляли саме у шпиталь Черкаського, а отже, до сестри Симеони, яка стала тут медичним капеланом.
Перші місяці у військовій частині для монахині із 20-річним досвідом психолога стали справжнім пеклом. Поранених везли і вдень, і вночі. Робочий день Симеони тривав по 24 години: її викликали серед ночі, аби заспокоїти і втихомирити бійця, поки лікарі готують операційну. Сестра тримала за руку в найважчі хвилини, а коли наставало затишшя, протирала залиту кров’ю підлогу (адже поранені тоді лежали і в коридорах), підбирала гранати та набої у приймальній і несла їх у відповідну кімнату, а потім зачинялася у своїй келії-кабінеті і плакала.
«Це було настільки важко, що багато хто казав мені тоді: “Залиш це все, якщо не можеш. Ти зможеш їм допомагати і молитвою”. Але це викликало в мене зворотний ефект. Не я обрала цей шлях, а Бог вибрав його для мене, а отже, немає нічого, що не під силу мені».
Переламний момент сестрі відкрив очі і на те, що не тільки поранені потребують її допомоги. У Черкаському дислокувалися і військові, які проходили навчання і звідти вирушали в зону АТО. Більшість із них були мобілізовані, але до того ніколи не воювали і не мали жодного бойового досвіду.
Симеона приходила до них не як монахиня, а як психолог.
Тоді вона вперше за 20 років зняла свою чернечу сукню і вдягнула військовий одяг. На полігоні не розповідала про Бога, та й завдання було інше: вона піклувалася про тих чоловіків і хлопців, в очах яких бачила страх. Сестра розповідала про стрес, як із ним боротися, що боятися не соромно, і всі ці сотні мобілізованих її слухали.
Там у формі вона була психологом. Але багато хто з бійців дізнався, що вона монахиня. І лише з їхньої ініціативи вона починала говорити про Бога, або ж виконувала свої безпосередні обов’язки капелана.
Сестра Симеона як монахиня не може сповідати, відпускати гріхи та уділяти інші таїнства, як це роблять священики-чоловіки, але вона готує людину до цього. У монахині навіть є похідний варіант каплиці, як і в кожного капелана.
Живе Симеона в келії на одному з поверхів шпиталю. Це номінальна келія, адже кімнату відпочинку для монахині переобладнали з медичної палати. Тут лише лікарняне ліжко, стіл, одна тумба і кілька стільців. У монахині немає ані власної ванної, ані власного простору. Вона, як і всі, хто лікується у шпиталі, приймає спільний душ і споживає їжу, якою годують хворих. Вона постійно на виду.
Її робочий день починається о 6 ранку. Вона встає і молиться, на це в неї лише одна година, адже госпіталь прокидається о 7 ранку. А далі – робота з пацієнтами, розмови, психологічні тести, характеристики, і все це в круговерті звичайного світського життя. І лише після 22.00, коли лікарня засинає, вона знову стає монахинею. Вона не відвідує щодня церкви, як це всі зазвичай уявляють, бо на це не має ані часу, ані можливостей. Сестра каже, що це лише візуальні приклади її відданості Богу, а вона за стільки років життя в монастирі навчилася бути вірною своєму Обранцю і без цього.
Для сестри Симеони усі, хто лікується у шпиталі, не пацієнти. Вона каже, що завоювала їхню довіру, бо не визнає фальші. Щоразу в розмові з ними вона не соромиться сказати, що для неї честь говорити з тими, хто є обраним захищати її країну.
Психологія дала їй змогу зрозуміти, що все, що відбувається з нашим сприйняттям, залежить від того, як ми його називаємо.
Усім військовим вона ставить одне єдине запитання: «Як ти розшифровуєш абревіатуру АТО?» Звичайно, кожен з них називає справжнє значення цієї абревіатури, а потім монахиня пропонує свій варіант пояснення цих трьох літер – «Ангели Тебе Охороняють» – і переконує, що після цього починаються зміни. Особливо це стосується тих, хто втратив побратимів.
Методи спілкування в монахині дуже прості. Незважаючи на чорний одяг і заборону, вона не соромиться обіймати чоловіків. Симеона називає свою тактильну терапію «обнімашками». Звісно, вона не приховує, що любить кожного з цих чоловіків, але її любов не жіноча, а радше сестринська.
У Симеони є цілий список тих, хто пройшов через її серце. Вона молиться за них щодня. І всі ці військові їй телефонують навіть після демобілізації. Монахиня переконує: на війні насправді більшість стає атеїстами, хоча є й відсоток тих, хто навертається. Але незмінними є житейські проблеми: погана дружина, погана робота, погана теща, відсутність дітей чи коханої, погані батьки або родичі. І часто їх вирішити для людини набагато важливіше, аніж переконатися в існуванні Бога. Бо поки серце людини сповнене проблем, вона не здатна до філософії. І ці проблеми допомагала вирішувати Симеона. Бійці часто їй дзвонили навіть у тих випадках, коли не могли розповісти про це своїм рідним.
Девіз капеланів – «Бути поруч», і байдуже, чи віриш ти в Бога чи ні. Їхнє завдання – підтримати й допомогти в найважчі миті.
Капелани не беруть до рук зброї, але воюють на війні за душі, їх не цікавить, якої ти віри чи до якої конфесії належиш, їхнє завдання – стати підтримкою.
Ірина ПАПІРНИК
Фото Віталій ЧВАК
Джерело та більше інформації тут