Категорії новин

Не боли болячка – я козачка!

Козачки
За свідченням сучасників жінки-козачки – «прекрасні вдачею та обличчям, а перш за все величчю духа, мудростию, благородством, ласкавістю. В Україні, за свідченням французького дослідника Боплана, жінки повинні були знати грамоту, були незалежними і навіть самі сваталися до хлопців. Павло Халепський, арабський мандрівник, подорожуючи Україною в 1654 – 1656 рр. у розпал визвольної війни українського народу проти шляхетської Польщі, зі щирим здивуванням написав про українських жінок: «Ми помітили прекрасну рису, що розпалила наш подив: усі вони, за винятком небагатьох, уміють читати і знають порядок церковних служб і церковні співи...» Явище, слід відзначити, абсолютно невідоме як на Сході, так і на Заході, де освічена жінка була, скоріше, винятком, ніж правилом.
Освіта дає внутрішню незалежність. І це відомо здавна.Орест Левицький, один із перших президентів Всеукраїнської Академії наук, відомий історик і знавець народних звичаїв, писав: «Незалежності української жінки-шляхтянки могла позаздрити дворянка будь-якої європейської країни. Бо вона була рівноправною з чоловіком, мала такі ж громадянські права, особисту незалежність, як її чоловік». Жінки були фундаторами Шкіл, монастирів, членами різноманітних організацій.
Ще у 18 столітті за жінкою було право дарувати чи відбирати життя. Чоловіка приговореного до смерті відпускали якщо якась дівчина виявляла бажання одружитися з ним.
Юридичні документи доносять до нас відомості про те, що за відсутності своїх можновладних чоловіків гетьманші іноді брали на себе всю повноту влади і підписували універсали, які набували сили законів. Збереглися адміністративні документи дружини Б. Хмельницького Ганни Золотаренко, котрі свідчать про її освіченість, розуміння тогочасних проблем України. Задокументовано підписи дружин гетьманів і козацької старшини: Петра Конашевича-Сагайдачного, Данила Виговського, рідного брата відомого гетьмана (до речі, дружина його була донькою Богдана Хмельницького), фастівського полковника, керівника визвольного руху на Правобережній Україні Семена Палія Мотря за відсутності чоловіка сама приймала та вела переговори з іноземними послами. А коли Павло Полуботок мав від’їхати до Петербурга за викликом Петра І, то, знаючи, які там на нього чекають тортури, – бо збирався боронити права України, – довірив своїй дружині опікуватися військовим скарбом. Його, до речі, так і не змогли відшукати царські посіпаки. Іноді, коли дружина вважала, що чоловік як державний муж не виявляє достатньої активності, допомагала йому, переймаючи кермо влади. Не випадково виникла народна приповідка про недолугого гетьмана Скоропадського та його діяльну й моторну дружину гетьманшу Анастасію: «Настя носить булаву, а Іван – плахту».
Жінки також брали участь у підписанні найважливіших державних угод. Наприклад, у списках, що стверджували чи заперечували чинність Люблінської унії 1569 року, знаходимо десятки жіночих імен. У часи визвольної війни українського народу жінки разом з чоловіками боролися проти польської шляхти, – ходили в походи з чоловіком, командували «заїздами» (тобто несподіваними атаками ворога), вміли стріляти, їздити верхи. В загоні селян Сулимова брала участь Ганна Собчиха – вдова і Храплиха – вдова з сином. Підчас оборони Буші сотниківна Орися Зависна щоб не здатися ворогам підірвала себе в фортеці з сотнями ворогів.
В середньовічній Україні, повсюдно точилася боротьба поміж панівними верствами з метою збагачення та розширення своїх володінь. Специфіка державного устрою надавали жінкам-шляхтянкам високого статусу в суспільстві. Це давало їм можливість поряд з чоловіками бути активними учасницями громадсько-політичного життя, організовувати набіги на землі сусідів. Відомості про це знаходимо в середньовічних судових книгах скарг Київщини та Волині. У цілому, характеризуючи войовничі наїзди та напади українських шляхтянок у XVI-XVII століттях, можна виділити наступні форми їх соціалізації:
– участь у вирішенні поземельних питань із сусідами-шляхтою за допомогою збройного протистояння;
– активність у розподілі та перерозподілі монастирської власності з використанням сили;
– участь у колонізаційних процесах на прикордонних територіях з грабунками і наїздами на маєтності міщан-поселенців та орендаторів.
Ще в XIX столітті історики звернули увагу на особливі риси українських шляхтянок, а саме: войовничість, хоробрість і непокірність. Відомий польський історик Йосиф Ролле (Антоній I) називав волинських жінок XVI-XVII ст. “казковими амазонками”, зазначаючи, що саме умови життя на прикордонних територіях спонукали жінку на прояв енергійної поведінки та напівчоловічої натури. Жінки їздили верхи, стріляли з рушниць, як і інший козак, робили збройні засідки по дорогах, наїзди на чужі маєтки, штурмували замки особистих ворогів. Шляхтянки осібно або разом з чоловіком створювали військовий загін на кожний окремий напад. Кількість озброєних у цих загонах в середньому коливалась від 100 до 1500 осіб. Найбільшу кількість у “жіночих” ватагах (до 6000 осіб) зафіксовано у війську Софії Ружинської під час нападу на Черемош. У 1609 р. княгиня Ружинська на чолі загону пограбувала і спалила оселю шляхтича Є. Тишкевича в селі Ляхів. Того ж року вона з шеститисячним військом осадила замок князів Корецьких Черемош, взяла його приступом, спаливши і пограбувавши. В умовах безперервних воєн жінки не виконували судових рішень та наказів польських королів. При цьому заявлялося, що у випадку нападу на їх володіння вони “будуть захищатися, поки не впадуть”.
фрагмент лекції табору “Козацька фортеця” для дівчат, Наталка Приступ
Джерело: Козацька фортеця