На нагородження орденом «За мужність» «Ромашка» не поїхала… не відпускали бої


Тоді під Авдіївкою з 29 січня по 5 лютого Валентині здалося, що вона вдихнула 29-го, а 5-го видихнула
На тій позиції, куди приїхали представники преси, бійці, котрі нещодавно пройшли крізь пекло в районі авдіївської промислової зони, розповідали про страшні бої січня-лютого, коли наші підрозділи вибили окупанта з його окопів і закріпилися там. Були сильні морози, обстріли артилерії кілька діб не припинялися ні на хвилину, загарбники намагалися контратакувати, та всі їхні спроби повернути втрачене були марними. Лише після 5 лютого вони дещо зменшили інтенсивність вогню і, якщо так можна сказати, нашим трохи вдалося перепочити. «Ми розповімо вам про ті бої, але обіцяйте, що напишете про нашу Валю, бо то вона справжня героїня», — сказав боєць із позивним «Київ»
Можна сказати без перебільшення, що Валентина — легенда серед оборонців промзони та Авдіївки. Коли механізована бригада туди зайшла і пішов перший потік поранених, то медики, коли їх приймали, думали, що Валя — це кілька різних медиків. Хлопці описували, що привезла їх чудова білявка, урятувала життя психолог, а деякі казали : «Наш начмед, наш док». Згодом стало відомо, що це одна людина


Валентина народилася в Києві. Медиком мріяла бути з дитинства, тож вступила в медичне училище і… провчилася там аж до першого відвідування моргу. Опісля вирішила повернутися в 11-й клас школи. Їй тоді здалося, що медика з неї не вийде. Справою життя обрала, як вона тоді вважала, більш жіночу професію й вступила у швейне училище, а пізніше в університет легкої промисловості. Але за якийсь час модельєр чоловічого одягу вирішила стати фаховим психологом.
Коли почалася війна, Валентина не всиділа дома. Дуже хотіла бути корисною нашим бійцям. Тому ще 2014 року вирушила у військкомат із твердим переконанням, що війську потрібні психологи. Розуміла, що наші хлопці психологічно не готові до війни. Але спочатку їй відмовили, бо жінкам начебто там нічого робити. Та невдовзі з’явилася можливість піти на службу за контрактом. Щоправда, не психологом, але то не було принципово, адже головним для Валентини було те, що вона допомагатиме війську. Ніби за іронією долі дівчина потрапила у медичну роту, повернулася до професії, від якої колись відмовилася. Життя інколи нас неабияк дивує. Коли проходила курси медичної підготовки з участю британських інструкторів, то їй усе сподобалося й навіть здалося, що це її покликання…
В жовтні 2016-го військова частина вирушила в район АТО — авдіївську промзону. Там одразу все було по-справжньому. Медики в будь-яку погоду та в будь-який час вивозили поранених навіть на уазиках. Хоч їм і бракувало досвіду, цього не було помітно, і, здавалося, вони не знали ані страху, ані втоми. Хоч би якими були обстріли, дівчата за лічені хвилини вже були на передовій. Оборонці промзони, почувши, що «Ромашка» в радіоефірі, набувають впевненості, бо знають, що поруч є люди, які за потреби неодмінно допоможуть.
«Стовідсоткове розуміння того, що я на своєму місці, прийшло вже тут. Коли зіткнулася з першим 300-м, не розгубилася, зрозуміла, що в мене все виходить і що це я можу добре робити», — каже Валентина Пушич. «Той перший раз було страшно, і не лише тому, що страшно усвідомлювати, що будь-яка міна може впасти поруч. Страх я відчувала більше тому, що поранили юнака 1997 року народження. Йому було дуже боляче, і він не дуже міг стримуватися через той біль. У нього були наскрізні поранення коліна й стопи. Ті мої емоції не те що не можна передати, їх не хочеться навіть згадувати. Я думала, що дуже злякаюсь такої кількості крові, але сама здивувалася, що вдалося спрацювати з холодною головою та що все вийшло як слід».
«Коли були важкі бої з 29 січня по 5 лютого, мені здалося, що я вдихнула 29-го, а 5-го видихнула. Ми робили все, що від нас залежить. Знаєте, наш колектив дуже спрацьований, і я неодноразово вже наголошувала, що водії роблять більше роботи, аніж робимо ми. Саме від них залежить, проскочимо ми під обстрілом чи ні. Їм притаманне якесь відчуття, бо завжди вдається проскочити під обстрілами туди, куди необхідно. І якщо ми лише допомогу надаємо, то вони відповідають і за наші життя, і за життя поранених. Найважче на війні — це втрати, і мені дуже хочеться повернутися в той час, коли ми ще сюди не зайшли, коли був колектив у повному складі, коли не було втрат, не було 200-х і 300-х. Єдине, що можна сказати про цю війну доброго, тут знаходиш справжніх друзів, яких перевіряє життя в тебе на очах. Усі, що виявилися тут випадковими людьми, знайшли різні можливості відкосити. Залишився реально кістяк, такий надійний, який тільки може бути.
Після того як хлопці потрапляють у шпиталі, ми не втрачаємо зв’язок. Майже всі вони телефонують, спілкуємося, хоча дуже часто себе запитую, чи все правильно зробила під час евакуації. Також хочу сказати, що наша робота — то ніщо порівняно з тим, що роблять хлопці на передовій. От узяти ті ж бої, що були взимку. Хлопці просто тримали позиції «за повітря», і чимало з них з обмороженнями. Можна просто спробувати на морозі 28 градусів постояти чи полежати на землі одну годину. А вони стояли щонайменше п’ять діб. Оце реальні герої! Наш батальйон — то одна велика родина. Куди подівся страх, я не знаю. Спочатку боялася своєї реакції на те, як я реагуватиму на ситуації, що виникають на війні. Це і кров, і загибель товаришів, але я не знаю, куди подівся страх. Донька спочатку не розуміла, чому я тут, а не з нею. Та коли я приїхала у відпустку, ми з нею пішли в госпіталь провідати наших поранених. Звідтоді, як дочка побачила реакцію людей, вона гордо всім розповідає, що мама не стріляє, мама допомагає.
Узимку Валентину Пушич Президент України нагородив орденом «За мужність» ІІІ-го ступеня, але на отримання нагороди вона не поїхала, бо тривали бої, і вона не могла залишити своїх бійців, незважаючи на те, що її вмовляли, кажучи, що країна має знати медиків-героїв, що батьки й дружини мають побачили, хто врятував життя їхнім дітям і чоловікам.
Леонід МАТЮХІН
Джерело
Відділ моніторингу Української Жіночої Варти