Мiсце сили

Упевненим швидким кроком Світлана прокладає маршрут повз багатоповерхівки київського житлового масиву Райдужний, мальовниче озеро, симпатичний сквер, якого тут могло і не бути, якби вона в 2014 році не лягла під колеса КаМАЗу, зупиняючи разом з іншими незаконне будівництво.

Рожева куртка, світле волосся, стягнуте в хвіст. Зосереджений вираз обличчя, але до першого оклику чи привітання від знайомих, яких часто зустрічає дорогою. Тоді обличчя осяює усмішка, і Світлана готова ділитися добрими новинами, які завжди має в запасі. Світлана йде у своє особливе місце сили.

«ПЕНСІЙНИЙ БАТАЛЬЙОН»

— Ось це і є наше царство, — усміхається Світлана.

«Царство» — це доволі велике холодне приміщення в одному із супермаркетів на Райдужному масиві. Волонтерський центр. Посередині стоять спеціальні рами для плетіння маскувальної сітки. Зараз жінки плетуть сітку 8 на 12 метрів.

Вглибині приміщення лежать мішки з обрізками різних тканин. Їх привозять зі швейного комбінату та приносять небайдужі кияни. На вікнах наклеєні фотографії військових. Тут же висить прапор України, який проїхав на машині весь Донбас, та ікона Божої матері.

Світлана приходить сюди першою. Доки чекає інших, береться до роботи — вправно зав’язує білі смужки тканини на сітці. «Перші сітки, які ми зробили, поїхали в батальйон «Донбас». Ми дружимо з бійцем з позивним «Доктор», він воював рік у цьому батальйоні. Нашою сіткою накрили САУ (самохідну артилерійську установку. — Ред.). Згодом ми почали відправляти сітки в Перший танковий батальйон. Спочатку вони були досить примітивні, а зараз — просто красуні», — усміхається волонтерка.

Світлані Семеніхіній 61 рік, вона родом з Криму. У Київ переїхала одразу після закінчення університету, багато років тому, але анексію півострова переживала складно. «У мене там чотири могили, а я не можу туди поїхати, — говорить Світлана. — Рада, що ми хоч тут себе знайшли у ці непрості часи, що від нас якась користь є».

Коли Світлана говорить «ми», то має на увазі сімох жінок-волонтерів, які плетуть сітки. «Ліді — 60 років, мені — 61, Каті — 62, Оксані — десь 63 роки, точно не пам’ятаю, Тані — 64, Галі — 65 років, Ніні Гнатівні — 76 років. Такий-от «Пенсійний батальйон» у нас виходить», — сміється.

Світлану називають «комбатом». Вона вміє керувати, організовувати і заряджати всіх енергією та оптимізмом. Вона, схоже, з тих жінок, які на Майдані будували барикади та подавали бруківку. Питаю її про це.

«Ні, я на Майдан не ходила, діти заборонили. Але провела весь час біля телевізора, переживала страшно. З вікон моєї квартири було видно чорний дим від палаючих шин, — розповідає вона. — Саме в той час я почала вишивати бісером. Дивлячись новини, працювала над картиною, на якій — прапор України і герб. Останній стібок зробила 20 лютого… Більше не вишивала. Це був перший і останній раз».

Але власний Майдан незабаром стався і в житті Світлани. З 2012 року на Райдужному масиві розпочалося незаконне будівництво висотки на місці скверу. А 2014 року протистояння досягло піку. Тоді і розгорілися справжні сутички між мешканцями, які намагалися врятувати зелену зону, і забудовником, який звозив сюди «тітушок».

«Ми воювали проти забудови скверу: Оксана, я і Галя — згодом ми разом прийшли і в цей волонтерський центр. В основному, весь час у сквері на барикаді сиділи пенсіонери, не випускали машини з піском, викликали міліцію. А вже справжні сутички були вечорами і вночі, коли на захист скверу приходила після роботи і навчання молодь. Ми ходили і до Київради, й усюди, писали запити і скарги, і, зрештою, відстояли свій сквер. Ми люди войовничі, ми зрозуміли, що громада може багато чого», — розповідає Світлана і сміється. Але додає, що тоді було не до сміху. «Був момент, коли забудовник пішов в атаку, приїхали вантажівки з піском, «тітушки». Я тоді розвернулася обличчям до будинків і кричу — «Люди, виходьте, рятуймо наш сквер!». А ніхто не виходить нам на допомогу, хіба кілька пенсіонерів… І ось в цей момент безвиході я просто лягла під колеса вантажівки, — продовжує Світлана. — Страшно не було, був адреналін, я все-таки сподівалася, що водій не зовсім дурень, не переїде живу людину».

Після боротьби за сквер жінки зрозуміли, що не можуть просто сидіти вдома, бо відчувають у собі сили і натхнення змінювати світ. Випадково натрапили на невеликий волонтерський центр в одному із супермаркетів у Дніпровському районі Києва. На той момент, у 2014 році, там було чимало різних волонтерів, центр організувала ГО «Допомога армії України», яку очолює Олег Корчан. Жінки не втомлюються дякувати Олегу, що тоді знайшов куток і для їхніх сіток.

А за два роки з усіх волонтерів залишився лише цей «пенсійний батальйон».

«Народ за два роки розійшовся, а ми так і залишились. І, чесно кажучи, ми тут настільки комфортно почуваємося! По-перше, відчуваємо, що ми щось робимо, той мінімум, який можемо. По-друге, я не знаю, кому ми робимо краще — чи собі, отримуючи від цього моральне задоволення, чи хлопцям, передаючи їм сітки і якісь дрібнички».

СІТКИ, ЧОХЛИ І… ТРІШКИ ПОЕЗІЇ

У дверях волонтерського центру з’являється усміхнена жінка зі стопкою аркушів у руці. Це — Катерина Герасимовська. Виявляється, вона теж давно прийшла у центр, але бігала набирати і роздруковувати свої нові вірші. «Вчора подивилася сюжет у новинах про хвору дівчинку, і як її мати пішла до Міністерства охорони здоров’я, а там на них ніхто уваги не звертав. Мені аж кольнуло, боляче стало — от і написала новий вірш», — розповідає. Останні кілька років Катерина пише вірші, часто — гостросоціальні, політичні, сатиричні, а ще — патріотичні, щемливі. Жодну посилку на передову не відправляють без її нових віршів.

«Я завжди свої вірші найперше зачитую дівчатам, але вони не об’єктивні, їм завжди все подобається», — заливається сміхом Катерина.

«Вірші я пописувала в юності. Вони мені не дуже подобались, і я їх знищила, а зараз вже і жалкую. А десь з 2009 року мене знову пробило на поезію, а потім почався Майдан, анексія Криму, війна — і вірші пишуться дуже активно. Я ходила на Майдан. У цей час ми поховали свекруху і якраз мама злягла, у лютому 2014 і вона відійшла. Такі складні часи були. Та коли мала вільну хвилинку — бігала на Майдан, допомагала будувати барикади, лід тягали і вантажили в машину мішками, і харчі возила, і ліки ми купували, і гроші збирали», — перераховує жінка.

У Катерини забинтовані руки. Каже, що болять від постійного плетіння сіток. «Як не забинтую, то не можу працювати, а так легше. Ну і Бог з ними, хай болять. Як вільна хвилина в мене — приходжу сюди і плету», — розповідає волонтер.

Жінки згадують, як спочатку шукали тканину на сітки по секонд-хендах, як їм приносили старе шмаття, як вони його прали і різали, і в декого починались алергія і кашель. Але вони не здавалися. «Багато волонтерських центрів вже припинили роботу, але, на жаль, війна не закінчується. Тому ми працюємо далі, — говорить Катерина. — Тут у нас спільна ідея, спільний інтерес, ми за віком підходимо одна одній, спільні теми маємо. Тому це більше, ніж просто волонтерський центр, це вже такий клуб за інтересами. Ми одна одну завжди вислухаємо, підтримаємо».

«АКСАКАЛ» НІНА ГНАТІВНА

 — О, — радісно вигукує Катерина, — а це наш аксакал, Ніна Гнатівна! Моя рідна тітка, яка мене сюди і привела. Наш скарб.

Ніна Гнатівна Сидоренко на хвилину знічується, показуючи, щоб її не фотографували, швидко знімає куртку, бере ножиці, розкладає обрізки білої тканини на столі перед собою і впевненими рухами починає нарізати рівні білі смужки. Їй — 76 років. У неї ясні очі й добра усмішка, яка не сходить з обличчя. Вона щоранку займається йогою і робить зарядку ось уже 30 років. «Інакше просто розвалилась би», — усміхається.

Якось Ніна Гнатівна прийшла в магазин за продуктами і побачила, що тут відкрився волонтерський центр. Це був другий день його роботи. А вже наступного дня жінка поповнила ряди волонтерів. Свого часу війна забрала в Ніни Гнатівни батьків, вона їх навіть не пам’ятає. Тому і відчула потребу бути корисною зараз, коли знову війна.

«Ніж сидіти і стогнати, що болять кісточки і все погано, я краще буду тут. І спокійно, і робиш щось добре. У мене натура така — тягне на подвиги, — сміється Ніна Гнатівна. — Я дуже задоволена, що маю чим зайнятися. Коли закінчиться війна і вже не буде потреби в цьому центрі, я щось інше знайду. Сидіти не буду».

ФАНТАЗІЯ ТА ОПТИМІЗМ

«Це таке сильне відчуття, коли тебе пре, коли тобі хочеться щось робити і допомагати іншим», — розповідає Катерина.

І тут же Світлана підхоплює її думку і продовжує: «Заходив до нас хлопчина, він сам воював, і розповідає, що у госпіталі є молодий хлопець, якому ампутували ногу, і в нього депресія. Ви уявляєте нам таке розповісти? Ми з Катею давай бігом збиратися до госпіталю — сирників і відбивних насмажили, літо на вулиці — полуниці набрали. Скільки могли дотягнути, стільки взяли, — сміються. — Приїхали в госпіталь, а куди йти? Прийшли у гнійну хірургію, питаємо про цього хлопчика, ніхто нічого не знає. Ми його так і не знайшли, але знайшли іншого — 43-річного чоловіка з ампутованими стопами, з Тернопільської області. Десантник. Місяць до нього ходили».

Хоча основна робота у центрі — це плести сітки, жінки весь час щось вигадують. Серед обрізків і старих речей в центр часто приносили старі лляні простирадла та скатертини, і жінки вирішили шити рушники. Так само спонтанно вони нашили минулої зими білих чохлів на каски. А перед зимовими святами, коли їм почали приносити мішки з обрізками тканини зі швейного комбінату, нашили подушечок для військових і яскравої білизни, за яку досі отримують веселі відгуки і подяки.

«Зараз люди не так активно допомагають. Гроші в нашу скриньку кидають або хлопці з АТО, які вже повернулися, або постійні наші помічники, які щомісяця кидають. Тим не менш, потрошки-потрошки і назбируємо на щось — на допомогу родині загиблого, на якісь нагальні потреби хлопців. Ось свічок купили —  нас попросили. Докладаємо свої з пенсії», — розповідає Світлана. А Катя і Ніна Гнатівна згадують, як до них час від часу приходять люди і питають, чим можуть допомогти, та коли дізнаються, що зарплату тут не платять — зникають.

Жінки розповідають це і весело сміються. У них чимало кумедних історій в запасі. Часом в розмову — інколи жартома — просочується слово «старість». Але старість — це точно не про цих активних і наполегливих жінок. Робити щось корисне, бути соціально активними, допомагати іншим — це найкращі ліки від старості. Перевірено «пенсійним батальйоном».