Категорії новин

Кризовий ресурс патріархального суспільства

Патріархальне суспільство дуже часто намагається використати жіночий ресурс тільки на час криз. Тобто коли зростає загроза національній безпеці, коли є потреба мобілізувати усі ресурси, на війну кличуть і жінок.
Жінкам офіційно дозволили бути снайперами та розвідницями, а також командувати підрозділами, проте вони все ще зіштовхуються зі стереотипами — як на війні, так і повертаючись у повсякденне життя.
Про це говорять жінки – учасниці бойових дій на сході України.
Парамедик ДУК ПС МС Госпітальєри, адаптована ветеранка Аліна Вяткіна родом із Кривого Рогу. Коли почався Майдан, вона вивчала чеську мову на факультеті філології в одному з київських університетів.
“Мені зараз виповнюється 22 роки. Коли почався Майдан, мені було 18. Я пішла на Майдан. Там у мене загинув друг. Після Майдану я пішла на курси парамедиків. Спочатку я збирала гроші на медикаменти, а потім відвозила їх на Схід, була волонтеркою. А потім, під час однієї з поїздок, вирішила лишитися там як парамедик. Це був період Донецького аеропорту. На той момент людей бракувало”, – згадує Аліна Вяткіна.
На фронті дівчина лишилася в січні 2015 року. “Більшості з того, чого я навчилася, я навчилася на передовій. Я тренувалася ставити крапельниці на хлопцях, із якими я була в екіпажі. Паралельно вчилася правильно затягувати джгути”, – каже вона.
Аліна Вяткіна зазначає, що спершу чоловіки намагалися її оберігати, не пускати в небезпечні точки.
“Але після перших загиблих всіх відпустило, і мене почали адекватно сприймати”, – пояснює Аліна.
Водночас, за її словами, були й неприємні ситуації.
“Було таке, що чіплялися. Було багато жартів на тему “ти жінка, ти маєш сидіти вдома, ти маєш варити борщі та виховувати дітей”. Були жарти типу “ти приїхала сюди нареченого шукати?… “Не скажу, що я зіштовхувалася з якимись труднощами через те, що я жінка, але підозрюю, що якби на моєму місці був чоловік, йому було би трохи легше”, – каже Аліна Вяткіна.
За її словами, образ жінки-ветерана в суспільстві не можна назвати адекватним.
“Це для мене хвороблива тема. Я намагаюся наголошувати на тому, що коли ми говоримо про військових або про учасників бойових дій, не можна говорити “чоловіки” або “хлопці”. Бо ми відразу викреслюємо жінок або дівчат, які брали в цьому участь. Не можна вітати з 14 жовтня тільки чоловіків або чоловіків, які взагалі непричетні до захисту країни. Для мене особисто це образа. Ніби тобі говорять, що ти не маєш права бути, ніби ти не існуєш”, – пояснює Аліна Вяткіна.
Глобальною метою дівчини є захист та розвиток України. “Зараз я не бачу сенсу захищати країну, не розвиваючи її. Мені здається, я більш глобально почала думати в цьому плані. Думати про те, як це буде впливати на наших дітей, як вони будуть думати про це, чи зможуть вони вільно робити вибір — для мене це зараз дуже важливо, – каже військова.
Військовослужбовиця ЗСУ Юлія Матвієнко до 2014 року була начальницею меблевого цеху в Запоріжжі. Потім поїхала на фронт волонтеркою. А у травні 2015 року підписала контракт на службу у ЗСУ.
“Змоги поїхати на Майдан не було, оскільки вдома — двоє маленьких дітей. Ходили на Майдан у Запоріжжі. Потім його дуже жорстко розігнали. Довго думали, що ми можемо зробити, щоб цього не відбувалося в нас. Допомагали Самообороні — тим, хто згуртовувався і ставав на захист Запорізького краю. Хлопці встановлювали блокпости, а ми допомагали. Потім пішли перші загиблі. Ми стали волонтерами, їздили на передову. На початку 2015 року ми зрозуміли, що найкраща допомога — стати поряд із хлопцями й допомагати тим, щоб зі зброєю в руках бути з ними поруч”, – згадує Юлія Матвієнко.
За її словами, чоловіки ставилися до них, як до рідних, проте “заслужити” їхню довіру та повагу було складно.
“Ми знали цих хлопців. Вони допомагали нам. Вони були нам як рідні, як брати. Намагалися оберігати… А ми хотіли навчатися. Ми справді приїхали, щоб допомагати зі зброєю в руках, захищати хлопців. Ми опановували ті професії, які б нам дозволяли це роботи… Ми підписали контракт і проходили навчання в прискореному темпі, з серйозними фізичними та психологічними навантаженнями. Часто навіть вправи, від яких відмовлялися чоловіки, дівчата виконували. Ми намагалися були на 2 голови вище за чоловіків, щоб заслужити повагу… І вони змирилися та почали поважати наш вибір, почали довіряти, брати на “бойові”. Ми намагалися заслужити їхню довіру та повагу. І в нас вийшло”, – зазначає Юлія Матвієнко.
За її словами, особливо складно побороти стереотипи про те, що жінка буде уникати важкої роботи, про те, що жінка-військова — це погана матір, яка кинула своїх дітей та пішла на війну, а також про те, що жінка пішла на війну, щоб знайти кохання.
“У мене двоє дітей. Так, я їх залишила на свою маму. Так, я їй дуже вдячна за те, що вона займається їхнім вихованням. Це складно, це важко, я дуже за ними сумую. Але я не можу сказати, що я погана мати. Ми живемо не в 19 столітті. У мене чудові діти. Вони патріоти, вони добре вчаться. І я не гірша мати, ніж інші. Це справді стереотипи, з якими потрібно боротися. Але не словами, а своїми вчинками. Боротися тим, що ми є”, – каже Юлія Матвієнко.
Простежуючи історичні паралелі виявляємо, що десятки років тому проблеми та виклики, які поставали перед жінками-учасницями бойових дій, були схожими на сьогоденні, – говорить кандидатка історичних наук, молодша наукова співробітниця Інституту українознавства ім. І. Крип’якевича НАНУ Марта Гавришко.
“Жінки в минулому, майже 75 років тому, і жінки зараз стикаються зі схожими проблемами. Одна з них – недопуск жінок до бойових посад. Аргументація командування УПА базувалась на гендерних стереотипах — що жінки фізично та емоційно слабкі, не матимуть авторитету як політвиховниці, що присутність жінок у війську призводить до романів і порушення дисципліни, а відтак – до послаблення боєздатності армії в цілому. І ту саму проблему ми маємо сьогодні. Як влучно зауважила дослідниця Лінн Сігал обмежений допуск жінок до служби у збройних силах існує не для протекції жінок, а лишень для підтримки ідеї про маскулінну природу війська і престижу чоловіків як захисників.
Як в УПА, так і в сучасній армії жінки мають обмежений доступ до владного ресурсу. Армії залишаються форпостом маскулінності, де жінкам відводять другорядні, субординовані ролі, які маркуються як нормативні. Крім того, проблема гендерно-зумовленого насильства над жінками (зокрема, сексуального) нікуди не зникла. Чому ми й досі маємо усі ці проблеми? На мою думку, відповідь на це питання полягає у тому, що наше патріархатне суспільство дуже часто намагається використати жіночий ресурс тільки на час криз. Тобто коли зростає загроза національній безпеці, коли є потреба мобілізувати усі ресурси, на війну кличуть і жінок. Їх можуть допустити до певних бойових посад у якості винятку.
Найчастіше їх залучають до обслуговуючих позицій у війську. Тобто самою присутністю у армії, нехай численною, але без впливу на прийняття рішень, вони не можуть змінити армію як патріархатну структуру, не можуть перетворити її на дієвий важіль досягнення гендерної рівності у суспільстві загалом. Ефемерна емансипація у війську закінчується одразу з настанням миру, від жінок очікують, що вони звільнять посади для чоловіків і повернуться до виконання своїх так званих «природніх» функцій: домашніх обов’язків, репродуктивної праці, народження дітей і підтримки чоловіків”, – розпові Марта Гавришко.
Проте кількість жінок в українській армії невпинно зростає. За час АТО вони встигли продемонструвати силу, відвагу й чималий бойовий досвід.
Яся ВОЛЬВАЧ
Джерело: povaha.org.ua
Відділ моніторингу Української Жіночої Варти