Категорії новин

ІНТЕРВ’Ю ЖІНКИ В УКРАЇНСЬКІЙ АРМІЇ: ІНТЕРВ’Ю З КОМАНДИРОМ РОЗВІДРОТИ “МАСЯНЕЮ”, ЩО ПРОЙШЛА “ІЛОВАЙСЬКИЙ КОТЕЛ”

– Розкажіть про себе: хто ви, звідки, ким ви були до війни і як ви опинилися у зоні бойових дій?
– Мій позивний “Масяня”. До війни – приватна фірма з будівництва, підрядник. У зоні бойових дій… Справа в тому, що я з Донбасу і мені дуже сильно не сподобалися гасла, люди, які приходили, нав’язували свою думку, роздавали зброю, закликаючи не просто до громадянської війни, а закликаючи незрозуміло до чого, чи тобто фактично вони набивали собі кишені грошима, підставляючи людей і просто хотіли дорватися до влади. Тому у мене був вибір: або залишитися на окупованій території і терпіти це все, і терпіти тих людей, які прийшли до влади, а вчора я їх знала як останнє бидло, вибачте на слові, або йти до армії і домагатися звільнення власного будинку. Додому хочеться.
– Це і послугувало головним мотиватором?
– Так, це основний мотиватор. Я думаю, тоді всі, хто з Донеччини, йшов добровольцями в Національну гвардію, в добробати, в ЗСУ, вони тоді всі однаково були вмотивовані, ми бачили те, що відбувалося на Донеччині, безпосередньо на окупованих територіях, не по телевізору. Так, це можуть і кримські розповісти, і люди з Донецька, з Луганська, в принципі, всі будуть говорити одне і теж. Люди, які прийшли зі зброєю, незрозуміло навіщо коливаються при владі. Я думаю, що там політика були ні до чого. Це моя думка.
– Ви пішли добровольцем, ви не були в армії до того, так?
– У мене спецзвання є. Я офіцер, лейтенант за спецзванням, але у Збройних силах, в мене, як такого, досвіду служби не було. Ну справа в тому, що ми зіткнулися з проблемою, що жінок в армію не беруть, з великою такою, глобальною, катастрофічною проблемою. Але тоді, я вам можу сказати, що, всім було все одно. Дайте зброю, дайте бронежилет, каску і ми пішли. Не треба там цих зарплат, не треба цих офіційних оформлень, не треба нічого. Чому зараз стільки незрозумілих списків, навіть по тому ж самому Іловайську – бо дуже багато хто був не оформлений, до сих пір не можуть скласти точно. І я прекрасно знаю, що мені просто пощастило з певним знайомим. У нас був у частині №3027 полковник і я до нього ходила, виносила мізки кожен день з питанням, коли він мене оформить? Він мені якось там пообіцяв, сказав: “Так, я оформлю. Так, я щось придумаю”. І коли був Іловайськ – прийшли списки, що ми загинули. Прийшли списки з моїм прізвищем. Я потім з ним розмовляла, він говорить: “Я злякався”. І він пішов до командувача Національною гвардією і мене заднім числом впихнули в ці списки. І, загалом, вийшла я вже оформленою людиною з полону. Так, а в принципі, навіть в самому Іловайську я виконувала обов’язки командира взводу, але не будучи оформленою в Національній гвардії.
– Але були командиром?
– Да, так сталося. Я була командиром відділення спочатку, а потім наш взводний отримав поранення в ногу і начальник штабу поставив мене на посаду… Ну, “поставив”, призначив: “Ти командир взводу”. І перше запитання було: “Що ж я вам такого поганого зробила?”. А потім: “Гаразд, повоюємо”. А потім був Іловайськ, “котел”, полон і госпіталь, усе…
– І після того ви знову тут?
– Ну, давайте почнемо з того, що я не та людина, яка зупиняється на старті або на середині шляху. Тобто я йшла з певною мотивацією. Захистити свій дім та повернути його до України. Від того, що ми були в полоні, в Красносельському, в Іловайську, я ж ніяк не наблизила можливість того, що я зможу завтра спокійно прийти і відкрити квартиру, поцілувати улюблену кішку, впасти на улюблений диванчик і обійняти плюшевого ведмедика. Ні. Тобто постав вибір. Можна відпочивати з пошаною, з лаврами – начебто як, така трагедія, все можна було б. Я думаю, що волонтери підкріпилися б і якийсь би будинок був або квартира. Але мені чужого не треба, мені дайте своє і мені буде простіше. Тому так, прийняла рішення повернутися назад, це навіть не обговорювалося, в принципі. Тобто, до мене коли комбат приїхав і запитав: “Ти будеш далі служити?”, – Звичайно, куди я подінуся.

– Тепер ви вже не командир взводу?
– Ні, ну це ж тоді було. Це так давно було, це було фактично два роки тому. Після того багато води вже сплило. Я була довго ще командиром взводу в Національній гвардії… В принципі, до мого переведення, я була постійно командиром взводу. Знову таки, фактично, а юридично, я була, якимось там стрільцем 2-ї роти, десь там у когось у якомусь взводі. Я навіть, чесно кажучи, посаду не пам’ятаю. Я була т.в.о. командира роти вже тоді, але я була стрільцем зі званням солдата. В принципі, тоді ніхто не морочився над цим. Є бойовий підрозділ – потрібен командир – у мене є досвід. І я не думала тоді, що це треба терміново, хоча мені вже тоді деякі полковники говорили, що “займайся отриманням звань, тобі це потім відгукнеться”. А я: “Та, війна! Яке звання? Я ось це зараз буду по кабінетах ходити? Ні”. І все. І ось. Тому, хто ходив по кабінетах – той розумний, а я – сержант. Потім була Лоскутовка, був спалений 31-й клапан, ми їздили на підмогу. Потім ми працювали по Пісках. У мене був розвідувально-диверсійний взвод, ми працювали в Пісках, працювали по Невельському. Потім моїх хлопців відправили на Широкино – мене не пустили. Я тоді так образилася на цього генерала, який був тоді командувачем сектора “М”, генерал Кондратюк, який мене стягував з броні і кричав: “Тобі що, було Іловайська мало? Я сказав, ти туди не поїдеш!”. І все, і мене не пустили, при чому була заборона навіть виїзду моєї машини з Маріуполя. Тому що він сильно боявся, тоді були сильні бої і він мені: “Ти, як командир взводу, юридично ти не проходиш. Є наказ, що жінки на першу лінію не надсилаються, там стрілки. Ви сидите в тилу”. І зрозуміло, що все це було важко, моніторити, у мене загинув боєць, і я до сих пір себе звинувачую, що можливо, якби я там була, такого б не сталося. Тому я прийняла рішення, що треба щось міняти. Якщо вже йдуть такі проблеми, а якщо вони підуть далі? Моє де-юре/де-факто вже буде відігравати велику роль. У Національній гвардії, в батальйоні “Донбас” був начальник штабу полковник Власенко, позивний “Філін”. Він створював батальйон “Донбас-Україна” в Збройних силах. Він мені запропонував, що, “ми ж з тобою один одного знаємо, ми скільки пройшли, у тебе такий бойовий досвід. Приходь, будемо пробивати тобі звання, будемо пробивати тобі посаду, йтимеш на посаду командира розвідроти”. В принципі – чому б і ні? Тим більше, мої хлопці всі, з мого взводу, пішли всі за мною, ми перейшли в ЗСУ. Звичайно переведення це було – попсовані нерви всім, але перевели. Щоб ви розуміли, перевестися з НГУ в ЗСУ неможливо. Нас переводив міністр оборони і командувач Національною гвардією. Я не знаю, на які педальки натискав “Філін”, тому що це було дійсно… Це було колосально – наказом одного дня з однієї частини бути звільненим, в іншу частину бути зарахованим, в два різних відомства. Ось, далі була розвідрота. Далі було Кримське, у мене загинуло двоє бійців в Кримському. А далі був мій стан здоров’я і, що мені лікарі заборонили швидко бігати. В принципі бігати, взагалі заборонили. Сказали: “Ходимо – максимум”. І я комбату тоді сказала, що напевно мені пора йти на якусь тилову посаду, тому що, коли ти не можеш зістрибнути назад у окоп – це трошки насторожує. Але в принципі, завдання виконуємо по своїй системі.
– Зараз вже маємо наказ №292 чи можна все-таки юридично оформитись жінці в армії?
– Пощастило дуже сильно нам, як добровольцям. Тому що ми йшли і нам якісь “условкі” вже ставили, тобто стрільців, розвідників. Жінка, яка приходить з цивілки… Ну давайте я вам спробую пояснити, як це в принципі виглядає. Як мені комбат іноді говорить “не страждай бюрократією”, але я все-таки нею постраждаю. Є наказ зверху, так? Ось цей 292-й наказ, все супер, все видали, підписали, розіслали, всі прочитали, сказали “Добре!” і поклали в ящик. Далі вмикається такий товариш прапорщик або товариш полковник, вихований у “совку”: “Жінкам місце на кухні! Я сказав!”, все…
– І крапка?
– Крапка. Наказ “хай лежить”. Ящик закрив. Якщо що: “Я ж ознайомлював, я пропонував!”, – ну доведи, що він не пропонував. Перше. Друге: жінка приходить, їй же звичайно не говорять, що “ви можете стати стрільцем, кулеметником, снайпером”. Вона приходить і говорить: “Я хочу…”, – а вони: “Бухгалтер, кухар, медсестра”. Ось скільки дівчат прийшло з військкоматів, я просто заради принципу питала, кажу: “А вам ще пропонували інші посади?”, – “Ні”, – “Ну як ні? Ми билися півроку за цей наказ. Їздили півроку на ці круглі столи з Муженко. Для того, щоб ви зараз приходили і не мали таких проблем!”. Вона каже: “Ні. Взагалі ні! Навіть якщо хтось і заїкався – взагалі немає!”, ну тобто не працює.
Він і не буде працювати. Він не буде працювати ще найближчі…
– Що ж робити?
– Ну по-перше, потрібно, щоб була певна робоча група, яка їздила б по військкоматах. Приділити якийсь час, наприклад, півроку, нехай вони проїдуться по військкоматах. Повинні бути вивішені афіші, що жінкам пропонують… І при чому, це повинно бути зроблено не так, що комісія поїхала і цей листок пропав. Воєнком повинен під підписом знати, що афіша висить і він за неї відповідає. Навіть якщо її хтось з’їсть, він повинен її дістати, розгладити і повісити назад на стінку. Військкомати повинні самі пропонувати це. Армія зараз має потребу в кадрах і навіть якщо це жінка… Ось у нас такий прикол, мені це дуже подобається, жінка може бути начальником лазні, але начальником клубу вона бути не може. Я теж не зрозуміла гумору, ну чесно кажучи не зрозуміла. Начальником лазні – можна, начальником клубу – не можна. Ну як не можна? Чому жінки не можуть зайняти тилові посади? Ну не хочете ви стрілками, це зрозуміло, це відповідальність, це галас “жінка загинула”, так там зараз роздують з цього таку глобальну історію, що просто “Героїня-мати” і там погнали пам’ятники ставити. Хоча кожен з нас розуміє, чого він сюди йде – не за пам’ятниками ж явно. Чому начальників тилових служб – чому не віддати цей момент жінкам? Чому начальники ПММ, начальники речових служб, чому жінка не може бути начальником річскладу? Чому ви не пропонуєте їй ці посади? Не хочете ви пускати жінку на війну, ось ти такий добрий прапорщик, сидиш у тилу, десь кілометрів за 600 від бойових дій, ти так вирішив, “Не пущу!”, ну постав її начальником складу речової служби. Або ти думаєш, що вона комплекти не перерахує? Або якийсь папірець не заповнить? Далі спрацьовує «совкова система» – жінкам не місце в армії і не важливо на якій посаді.

-Як бійці сприймають жінок, чи сприймається жінка рівною з чоловіком на війні?
– Сама людина нічого не зможе довести, потрібна команда. Потрібна підтримка. Підтримка заробляється авторитетом – як жінка себе покаже спочатку. Давайте ми відкриємо очі на правду і подивимося, що закон ми прийняли, все дуже класно – застережень до закону ми не прийняли. Коли жінки приходять вийти заміж, просунутися по кар’єрній службі – і ці дівчатка будуть отримувати швидше звання, посади, все на світі, ніж та, яка буде сидіти і мовчки робити свою роботу. Повірте на гіркому досвіді, так і є. Тому ось ці жінки, які приходять для того, щоб щось зробити для себе, для кар’єри, для звання – вони спочатку опускають авторитет тих жінок, які приходять мотивованими. Тобто жінка, коли буде приходити, інші будуть вважати, ну якщо ці такі, то чого ти – не така? Так? І будуть зовсім інші розмови. Тому тут спочатку – як жінка себе покаже. Якщо вона буде робити неправильні речі – то почнуться неправильні розмови і відносини будуть відповідні. Якщо жінка себе показує як нормальна адекватна людина і показує, що вона не прийшла сюди заради чогось там невизначеного, а з якоюсь мотивацією, на благо тієї ж країни і армії, називайте це пафосно, як хочете – то до неї будуть ставитися відповідно. Припустимо в мене дуже часто запитують: “зазнавали ви насильства від чоловіків?”. Ні. Взагалі, навіть такої розмови ніколи не було. Тому що ми завжди були… Та ми їли з однієї миски і спали в одному спальнику. Ми всі були на одному рівні і тоді ніхто не дивився – чоловік, жінка… Зрозуміло, що ніхто там апріорі про щось грубе не міг сказати.
У нас побільшало у батальйоні дівчат. Але жінка спочатку повинна розуміти, куди вона приходить. Вона не приходить на цивільну посаду, вона не приходить на посаду, де у неї о шостій годині вечора закінчується робочий день, а о восьмій ранку ми розплющуємо і протираємо очі, розумієш? У нас армія – зовсім інше поняття. Якщо тим більше ти знаходишся в зоні АТО, це цілодобова робота. Цілодобова. Вийшло у тебе поспати вдень – працюємо вночі, не вийшло – працюємо добу. Не вийшло – ну “від роботи дохнуть коні, ну а я безсмертний поні! Полетіли!” У нас далеко не всі дівчата це розуміють.
Треба спочатку думати з усіх боків. Жінка, яка приходить, вона повинна… Я не кажу посилити на неї фізичні навантаження і т.д., але перше – жінці треба давати вибір, я це говорила Муженкові, я це говорила Полтораку. Але вона повинна ще знати, з чого вибирати – ви ж апріорі їй не даєте вибір, так? Крім цього: жінка хоче бути стрільцем? Супер! Уперед! Полігони, на рівні, побігли. Ну мене навчали, припустимо, не в бронежилеті, який зараз в армії, а в радянському бронежилеті – я вмирала під сіткою, я просто вмирала. Я виходила – я ніг не відчувала. Але я ж далі йшла, ніхто ж мене не питав: “Боляче тобі? Нічого не коле? Не тре п’яточку?”. Всі далі повзли, всі мовчали і мені відразу сказали: хочеш – іди, не хочеш – не йди! І жінка повинна це розуміти. Хочеш бути стрільцем? Добре, але жорсткий відбір і жорстке розуміння, що це таке. Хочеш бути поваром? Супер – освіту. Ось тут я буду наполягати – освіту кухара. Тому що розкладки, тому що харчування, тому що порції. Всі жінки можуть готувати, у них це в крові, але іноді як приготують – потім вступає у справу лікар. Теж жінка, теж десь вчилася. Я не проти в принципі, я та людина, яка відстоювала цей закон і ми з Машею Берлінською зустрічалися дуже багато, познайомилися на “Гендері”. Я дуже радію, що його, слава Богу, все таки підписали! Треба доопрацьовувати його, треба, щоб міністерство не просто відмахнулися від нас і сказало: “Ось, все, ми вам дали. Відчепіться, Господи, дістали ці жінки!”. Ну ми ж тут прийняли, а що там всередині – нас не цікавить, так? Потрібно давати жінкам освіту, жінки повинні їздити в сержантські учебки, до прапорщиків, до стрільців. Вони повинні це робити. Не треба – “а тут по Трудовому кодексу написано, що жінка не повинна піднімати 12 кілограм”, тобто тіло з-під обстрілу стокілограмове вона може піднімати, а акумулятора вона не поставить.
Тому треба працювати, ще доопрацьовувати закон. Він має захищати вмотивованих жінок.
– Як бачите себе у мирному житті?
– Бачити себе в цивільному житті – взагалі не бачу! Додому хочу, для початку. Потрібно додому повернутися, а потім будемо говорити. А коли воно настане – це мирне життя? Хто мені відповість на це питання? Коли війна закінчиться? Коли я додому повернуся? Додому хочу! Ось прийду, сяду на улюблений диван, обійму улюбленого ведмедика…
Євгенія Китаїва, 5.ua
Джерело
Відділ моніторингу «Української Жіночої Варти»