Категорії новин

Хоробрі серцем. Чи можливо за вісім годин зробити з жінки бійця?

Чи можливо у країні, яка веде війну, залишатись пацифістом? А якщо ти жінка, берегиня домашнього вогнища, матір? Кореспондентка Фокуса у пошуках відповідей відправилась на військову підготовку для жінок.
На сайті київської організації «Українська жіноча варта» зазначалось, що жінок ознайомлять з правилами виживання в екстремальних умовах, навчать надавати першу медичну допомогу и розкажуть про зброю. Рано-вранці, діставши з шафи відповідні одяг та взуття, наливши в термос чай, відправилась засвоювати основи військової справи.
В актовій залі середньої школи у столичному масиві Нивки жінки уже згуртувались на стільцях зі спрагою до знань на обличчях. Порахувала голови у різнокольорових шапках та без них – 53. Багато для дощового вихідного дня. Але замало для столиці країни, яка воює. Накрив смуток: зброї боюсь. Та й аспірин – моя межа у питаннях медичної допомоги.

Ви вперше? – запитала усміхнена дівчина, що сиділа поряд.
Так, а ви?
І я. Страшно.

І тут почулось бадьоре:

Слава Україні! – до зали вийшла жінка в камуфляжі.
Героям Слава, – несміливо відповів жіночий батальйон.

Жінки на сторожі
Олена Білецька – голова організації «Українська жіноча варта». Гарна брюнетка й адвокат з 15-річним досвідом. «В Україні вже рік віна, але військова підготовка громадського населення на державному рівні не ведеться. Тому люби об’єднались, що для українців природно, і почали навчатись самостійно, – пояснює Олена важливість такої справи, яким займаються вона та її однодумці. – Зрозумійте, жодні сили, структури й організації нам допомагати не будуть. Ми повинні захистити себе самостійно. Необізнаність і є першим кроком до поразки». Коли влітку 2014 року вона проходила навчання на полігоні, зробила висновок, що жінок потрібно навчати окремо – у них інші питання, своя логіка, особливості. Олена взяла на себе проведення таких курсів, оскільки сама займається військовою справою багато років поспіль. Відгук був несподіваним – на першому ж занятті 124 учениці! Білецька зрозуміла, що йде вірним шляхом. За чотири місяці військову підготовку в організації пройшли 2,5 тисячі жінок з різних міст. «У нас перевірені інструктори, які допомагають також солдатам на ротації. А українські жінки такі, що ми обов’язково переможемо!» – не приховує оптимізму Олена.

В організації можна записатись на волонтерські проекти, допомогти армії грошима (навчання військовій справі благодійне – 200 грн. один день занять) та, окрім базових знань, отримати головне на сьогодні розуміння – колишнього мирного життя у найближчі кілька років не буде. А до іншого ти поки не готовий.
«Українська жіноча варта» створила свою військову бібліотеку. Хочуть перевидати український переклад книги швейцарського експерта партизанської війни майора Ганса фон Даха «Тотальний супротив». А разом з Центром оборонних технологій розробили кілька необхідних у польових умовах речей: глушник на АК-47, дульні гальма (компенсатор), горілки, термічний пакет для розігріву їжу, виготовлення яких вже поставлено на потік.
На заняттях нам демонструють один з таких пакетів. Всередині – негашене вапно, якщо лопнути, пакет надувається та нагрівається до 150 градусів. Жінки у групі стали перевіряти, торкаючись руками, – чи справді на цьому вийди нагріти консерви? «Незамінна річ в умовах, коли немає світла, не можна розвести вогнище», – пояснюють інструктори.
Підвести основу
«Основні принципи виживання в екстремальних умовах, – диктує інструктор Антон. – Склад мислення, тактика, навички, спорядження».
Починаю усвідомлювати. Головне зараз – висока адаптивність. Не зупинятись і завжди вміти прилаштовуватись до нового. Помилково вважати: цього ніколи зі мною не трапиться.

У кого вдома є вогнегасник? – запитує Антон.

З п’ятдесяти трьох жінок руки підняли дві.

Що ви робитимете, якщо у ваш дім прийдуть бандити?

Розгублене мовчання.

Для цього є зброя, – пояснює інструктор. – Правильний стиль мислення – завжди бути готовим до чого завгодно.
А якщо я вистрелила у шестерих, але не знаю, скільки їх насправді, мені тікати? – дивуй й (чого приховувати) лякає мене жінка у лижному костюмі.
Залежно від ситуації, – пролунала сувора відповідь.

Тут інструктора роблять «ліричний відступ»:

Ви повинні розуміти, що люди живучі. Ваш ворог не завжди гине з першого пострілу. Він помре, тільки якщо ви влучили голову чи в серце. Інші поранення плюс адреналін – і він битиме вас, поки не стече кров’ю.

Мені стає не по собі. Але продовжую щось записувати, щось слухати, відкривши рота. Запам’ятовую уривки. Тактика поведінки в будь-якій ситуації повинна бути очевидною та чіткою. Якщо пожежа – падаєте на підлогу, кладете вологу ганчірку на обличчя. Якщо десь щось вибухає або ви чуєте постріли – падаєте на землю, закриваєте голову руками. Краще подалі від будинків та споруд. Станції метро – гарне укриття. Якщо ви з дітьми, вони копіюватимуть ваш емоційний стан. Із зони бойових дій необхідно виходити пішки, оскільки транспортний засіб – краща мішень.
Коли краса стає на заваді

Коли до міста входить ворог, жінкам потрібно мати максимально непривабливу зовнішність – простий одяг, брудне волосся, неприємний запах, – підключається інший інструктор Олександр. – Чесно скажу, на тренінгах ми вчимо, що в складних ситуаціях краще опісятись, але лишитись живим.

Жінки у залі завмирають, чутно, як за вікном йде дощ.

В умовах війни, – продовжує Олександр, – кожен повинен пройтись по сусідам, познайомитись, почати вітатись. Організовувати зустрічі, обговорювати питання безпеки. У таких групах повинен бути штаб, зі зброєю, транспортом, медикаментами.

Згадалась розповідь Олени Білецької: переселенці з Донбасу не раз зізнавались, що якби проводилась підготовка, навчання, то зараз втрат серед мирного населення було б помітно менше.
Йдемо далі. Військові навички включають у себе фізичну підготовку, потрібно інвестувати не у зброю, а в те, що за нами, – у власні знання та вміння. Згодяться будь-які: орієнтування на місцевості, користування картами, надання першої медичної допомоги.

Спорядження – це як енний знаменник у математиці – або він є, або його немає, – пояснює Антон і розповідає тему пошарово: – Нульовий ешелон одягу – усе, що вдягнено на вас, плюс захист очей, вух.
Девятимеліметрові патрони краще, ніж беруші, – ділиться досвідом військовий. – Потрібні тактичні печатки – автомат нагрівається, крім того, можна порізати руку.

Я записую та відчуваю, що дуже не хочу різати та обпікати руки автоматом. Злість підступає до горла. Одна людина розпорядилась життями та емоціями мільйонів, змусила відчувати страх, ненависть, біль, образу.
Кожен день, кожен божий день. Де я и де зброя, обпікаюча руки! А ось. Вже поруч.

Перший ешелон спорядження – речі, які завжди з вами, – продовжує Антон. – А також пістолет та патрони, цупкий ремінь, ніж, блокнот та ручка, запальничка, компас, карта місцевості, ліхтарик. Аптечка першої допомоги. Другий ешелон – бойове спорядження, яке робить дірки в людях та штопає їх.

Переходимо до бронежелету. Демонструють два види.

Правильно вдягнути бронежелет – це підтягнути його вище, ніж показують зазвичай. Де яремна впадина – там повинен починатися бронік. Балістична плита повинна закривати летальні зони, він повинен щільно прилягати і не обмежувати рухи.

Далі інструктори, іноді перебиваючи один одного, говорять про відмінності між укриттям і покриттям, розказують, що без пара корда в польових умовах ніяк. А заразом і показують, що це таке, достаючи з рюкзаків моток тросу.

А ось саперна лопатка – з одного боку можна вирізати кілька зубців, тоді можна буде пиляти гілки, – інструктори знайомлять з побутовими премудростями, необхідними в умовах війни.

(Не)жіночі хвилювання
Під час перерви вгамовували голод. Хтось бутербродами та чаєм, хтось додатковою інформацією про бронежилети, розвантажувальні системи, маскувальні сітки. Познайомились з дівчиною, що сиділа поруч. Катерина Мельник, аспірантка, філолог. Допомагає прикордонникам.

Для нас, волонтерів, які часто їздять на схід, такі знання необхідні. Але все це забувається, якщо не повторювати.
Потрібні щоденні курси?
Так, тому що невідомо, що чекатиме на тебе, коли вийдеш на вулицю. Вибух, обстріл, граната, бомба. Потрібно самій вміти врятуватись і врятувати того, хто поруч. На жаль, зараз не кожен може сприйняти те, що відбувається, як особисту трагедію. Мабуть, для цього потрібен певний стиль мислення.
Мені здається, під час війни всі повинні знати основи медицини та як мінімум вміти користуватись зброєю. Але дуже багато байдужості навколо. Люди вже намагаються не дивитись новини та не говорити про війну, – вступає в бесіду дівчина ліворуч – поетеса, член Спілки письменників Алла Миколаєнко.

Жінка з вогнегасником вдома, Олена, виявляється сержантом медичної служби громадянської оборони.

У житті мені неодноразово знадобились ці знання, мабуть, більше, ніж професійні, – я викладач історії. І для мене немає питання: чи потрібно захищати Батьківщину. Тому я тут. Бачу, що багато чого з’явилось для надання першої допомоги: целокс, нові жгути. Медицина просунулась, але мало хто знає про це. У країні потрібно хоч щось схоже на військовий стан. Людей потрібно мобілізувати, адже йде війна, навіть якщо її немає на моєму порозі. Чому не проводяться тренувальні заходи? Адже для місцевої влади це нескладно.

Три зони порятунку
Для проведення наступного блока навчань перед сценою розвантажили два рюкзака з медпрепаратами, бинтами, жгутами. Пояснюють. Існує правило «золотої хвилини», «золотої години» та перших шести годин. Протягом хвилини потрібно надати першу допомогу, за годину зуміти доставити пораненого на стіл хірурга, а за шість – до стаціонару. При цьому територія ділиться на три зони: червона – місце, де знаходиться поранений, прострілюється, жовта – там,де є укриття, зелена – зона евакуації. Як саме винести пораненого з жовтої зони? Потрібно при підняти його зі спини та тягти за лямки бронежилета.
Жінки взялись за тренування – сцена актової зали середньої школи ще не знала таких виступів.
Як врятувати солдата, якщо ти у червоній зоні? Я поповзла по дерев’яній підлозі. Наблизившись до «пораненого», ногою загребла його коліно, вчепилась у плече та, доклавши максимальних зусиль, закинула на себе. Зізнатись, мій «поранений» з жалості практично сам на мене перекинувся. Повзти потрібно на спині, допомагаючи руками, – Потрібно при підняти його зі спини, очі леді з орбіт не повипадали. Накласти жгут було набагато простіше, але руки все одно тремтіли.
Олена Білецька
Голова організації «Українська жіноча варта», про необхідність військової підготовки

З пораненим потрібно розмовляти, розпитувати, не давати концентруватися на болю. У випадку венозної кровотечі жгут потрібно накладати вище рани і потім застосувати прямий тиск, – пояснює 18-річний Олександр, який навчається у медичному коледжі. На Майдані Саша був волонтером на Грушевського та ЛШД. Отримав контузію та гумову кулю у шию. Крім того, обмороження, опіки та травми очей.
Головне в житті – адаптивність. А Майдан – найкраща практика, ніщо з цим не порівняється. Тобі дають пінцет і кажуть: витягуй кулю – таке неможливо забути. У мене вже багато друзів загинули на сході, але я не боюсь війни. Найбільше боюсь, що мої зусилля виявляться марними…
Ти продовжуєш навчатись?
Так, на четвертому курсі. Навчання проходить без поправок на сьогоднішні умови, за стандартам 80-х років. Але все це уже не працює. Я користуюсь іншими джерелами інформації.

З розділу «медицина» я винесла декілька моментів: на війні необхідно вміти користуватись голкою-катетером для легенів, відкриті переломи супроводжуються сильною кровотечею, важливо вимкнути жалість та сконцентруватися на допомозі, а якщо використовувати поривання, енергію всього тіла, то вага солдата, якого рятуєш, не матиме жодного значення.

Проба зброї
Знайомство зі зброєю – остання частина військового курсу – я очікувала з інтересом та тривогою. Справа в тому, що зброю я сприймаю тривіально: штука, якою вбивають. Можна захиститись, наприклад, налякавши того, хто нападає. Але я та залякування ворога – речі несумісні, оскільки зброї в руках я боюсь все-таки більше. Колись давно мого друга призвали в армію, у прикордонні війська. І майже одразу він оголосив товаришам по службі, що пацифіст. Мовляв, миру мир, до біса зброю. Керівництво негайно вчинило допит: «Як кордон охороняти збираєшся?» – «Я за несупротив злу насильством». – «Ти усвідомлюєш, де ти?» – «А я мав вибір?». Але фото зі зброєю в руках він мені все-таки надіслав.
У мене вибір є. Але, з іншого боку, вже немає. З цими думками я почала знайомитись з АК-47. На відстані.

Не можна тримати палець на спусковому гачку, якщо ви не прийняли кінцевого рішення стріляти, – пояснює Антон.

І тут я зрозуміла, не зможу прийняти такого рішення. Навіть якщо переді мною виявились вбивці батька Трофима – молодшого, який народився через місяць після загибелі батька, Євгена Трофимова, бійця розвід роти 79-ї бригади. Або мучителі Володимира Рибака – депутата Горловської міської ради, якого викрали та вбили сепаратисти у квітні минулого року. «Але ж або ти, або тебе! Щоб захиститись!» – переконувала я себе і не рухалась з місця, коли жінки навколо пробували правильно носити автомат, підкидати його і навіть розбирати. Інструктор Антон показував, як чистити АК-47, а дівчата намагались повторити усі його рухи.
«Нічого, в екстремальній ситуації ти зможеш себе проявити», – заспокоювала себе.
Вісім годин занять не пройшли даремно, хоч бійця з мене, скоріше за все, не вийде. Романтично-патріотичне прагнення поїхати захищати Батьківщину або рятувати захисників змінилось на переконання, що війна – для здорових, міцних, швидких, витривалих, з певним запасом знань та вмінь. Якщо підготовки бракує, елементарні навички відсутні, ризикуєш стати вантажем для професіоналів. Або черговою жертвою війни.

Оригінал статті .