Емансипація по-козацьки, або Місце жінки в роки січової демократичної державності

Епоха від зародження до розквіту козацтва в Україні надзвичайно дивує сучасних істориків, політологів, соціологів світу та й простого нашого співвітчизника, якщо він більш-менш розуміється на такому, здавалося би, простенькому понятті, як демократія. У ХVI й аж до початку ХVIII століття монархічні держави Заходу принаймні такого устрою не знали. Віче, вибори, конституція, які тоді нікого не дивували в Україні, могли б викликати інфаркт у їхніх вінценосців. То була справжня свобода думок, вчинків, дій, звичайно ж, обмежена певними традиціями, правилами й законами. Тобто на наших землях чітко і справно функціонувало справжнє демократичне суспільство. А якби ще тодішні жінки далекого Заходу знали про статус простої української козачки, то їхньому подиву не було б меж. Так, то був цікавий час, коли українка, яка й раніше відчувала високу повагу до себе в сім’ї та суспільстві, отримала ще більше прав і свобод, стала справжньою Берегинею рідної землі та української нації. Запорозькі козаки саме Жінці, яку уособлювала Пречиста Діва Марія, збудували в центрі Січі Покровську церкву, головною реліквією якої була ікона Богоматері – берегині віри, духу і душі кожного, хто виріс і жив на нашій благословенній землі.
ТИ НА МЕНЕ ЧЕКАЙ…
Жіноча доля завжди була нелегкою, а для козачки – втричі складнішою. Найкращі й кохані сини, виростаючи, покидали рідну домівку і йшли на Січ. Залишав молоденький козак свою наречену чи старий козарлюга свою ладу з цілим виводком дітей, і не було певності, що повернеться з кривавої битви живим та здоровим. Тож козачка сама на свій розсуд виховувала й ставила на ноги дітей, навчала їх житейських премудрощів, грамоти, співу, а іноді й музики, та ще й управлялася по господарству, будучи одночасно й менеджером, і робочою силою. Тобто у своїх руках вона утримувала всю владу, і була та влада конструктивною і милостивою. Козачка напевне знала, що ті якості, які вона прищепить своїм паросткам, стануть добрим оберегом у подальшому важкому житті козака – і на війні, і в побуті, і в дипломатії, і в конфронтації з грізним опонентом. Тож, випустивши з рідної домівки своє чадо, жінка-мати чекала добрих результатів свого виховання, знову і знову вдивлялась у далечінь, плекаючи надію все ж побачити його живим і здоровим.
ЩО НАПИШЕШ ПЕРОМ, НЕ ВИТЕШЕШ СОКИРОЮ
Правду свідчить народне прислів’я: сокира –інструмент грубий, хоча в руках вправного майстра й вона творить дива. Але навіщо жінці сокира, якщо можна, стиснувши пальцями заточене гусяче перо, писаним словом передати все, що на душі наболіло, чи якусь цидулку за нагоди передати до Січі коханому чоловікові, а чи й просто розписатися під якимось важливим документом. Великий відсоток українського жіноцтва (порівняно з сусідніми державами) мав не лише елементарні, а й високі освітні знання. Як свідчить у своїх спогадах арабський мандрівник Павло Алеппський, у середині ХVII століття двічі відвідавши Україну: “… по всій козацькій землі дивний та дивовижний факт споглядали ми – всі вони, за малим винятком, грамотні, навіть більшість їхніх жінок та дочок вміють читати й знають порядок церковної служби… Українські жінки добре вдягнені, зайняті своїми справами, і ніхто не кидає на них нахабних поглядів». Збереглися документи, які свідчать, що дружини практично всіх воєначальників добре знали грамоту й письмо, навіть вирішували деякі питання державної ваги. Так, Ганна Золотаренко, дружина Богдана Хмельницького, добре розумілася на тодішніх проблемах України, була не лише “першою леді”, як зараз полюбляють говорити, а і його надійною соратницею та помічницею.
Збереглися документальні підтвердження високого рівня освіти дружин козацької старшини. Дружина фастівського полковника Семена Палія вміло вела переговори з іноземними послами, які часто наїжджали до “Палієвої держави”, вбачаючи в керівникові визвольного руху на Правобережній Україні неабияку політичну силу.
Узагалі, жінки не уникали різноманітних політичних процесів і брали активну участь у них поряд із чоловіками. Десятки жіночих імен зафіксовано у списках, що підтверджують достовірність і легітимність Люблінської унії 1569 року, – а це ж один із найважливіших державних актів того часу.
Скептично настроєний читач скаже, що то була жіноча еліта, а от прості жінки… Скаже – й помилиться, бо широкими юридичними правами користувалися не лише старшинські подруги. Величезна повага до жінки, матері роду, виявлялася навіть у тому, що її підпис у випадку фізичної відсутності чоловіка під час складання громадянських актів був важливішим, ніж підписи її дорослих синів, і завжди ставився першим на такому акті. Доросла українка, хоч би до якого прошарку населення вона належала, мала юридичне право самостійно виступати в суді. Могла навіть бути ініціатором розлучення зі своїм чоловіком, якщо виникала така потреба. Вона мала право урятувати життя приреченого до страти, погодившись стати його дружиною. Але не будемо голослівними. Ось документ, датований 1564 роком, де якась проста жінка, не зі старшинського оточення, Марія Красинська заявляє про своє бажання розірвати шлюб: “ Якщо то буде угодно Богу, за гріхи наші розірвать наші узи, схиляючись перед волею Божою, дозволяю пану Яцку женитися на кому він хоче, а я так же вільна вийти заміж за власним бажанням”. Тож не забуваймо, що це написано у середньовіччі, коли на Заході й помислити про таке можна було, хіба вже перебуваючи на багатті як єретик.
Французький військовий інженер та мандрівник Гійом Левассер де Боплан, що тривалий час перебував в Україні у першій половині ХVII століття, залишив цікаві спогади про життя й побут наших предків. Не оминув Боплан увагою і українок. Ось як він описує жіноче “сватання”: “Тут, на відміну від порядків та звичаїв інших народів, дівчина може першою посвататися до парубка. Їхній традиційний і непорушний звичай у тому їй майже завжди допомагає, та й дівчина більш упевнена в успіхові, ніж парубок, котрий наважився б першим посвататися до дівчини, яка йому сподобалася”. Звичайно, такий обряд не був поширеним і загальноприйнятим. Але стан рівності між чоловіками та жінками в українському суспільстві того часу характеризується доволі яскраво. Вигнати дівчину, яка завітала до хати коханого, тобто принизити її, вважалося ганьбою для тієї сім’ї. Це могло потягнути за собою помсту з боку всього роду дівчини, що отримала відмову, кару Божу, а також накладення церквою епітимії та штрафу. Тобто навіть церква визнавала рівність обох статей.
А КОЛИ В НЕЇ МЕЧ У РУЦІ
У Франції лише Жанна д’Арк насмілилася взяти меч у руки, щоб потім згоріти в багатті інквізиції. А в Україні у відповідальні моменти жінки були й військовими організаторами, й рядовими воїнами, адже раз по раз потрібно було всім миром захищати свою вітчизну від ворогів, які перетворювали квітучі поля, сади й поселення на суцільні попелища. Патріотизму в українок було вдосталь, адже захищали вони своє право бути рівними серед рівних.
Ганна Борзобагата-Красенська, що управляла скарбницею Луцької єпархії, з мечем у руках змагалася проти загонів польського короля Стефана Баторія. За словами очевидців, вона була справжнім воїном, не поступалася у володінні чоловічою зброєю навіть досвідченим лицарям. Волинська княгиня Софія Ружинська, очоливши загін козаків, який налічував понад 6000 піхоти й кінноти, приступом взяла фортецю князів Корецьких у місті Черемоші. А героїзм та мужність дружини сотника Зависного Олени взагалі потребує величезної шани. Обороняючи місто-фортецю Бушу (зараз село Ямпільського району Вінницької області), сотник вирішив скласти зброю, позаяк більша частина захисників полягла в битві, а польське військо увірвалося до фортеці. Олена Зависна, палко кохаючи свого чоловіка, все ж не могла вибачити йому зраду. Власноруч убивши його, помолилася й підпалила пороховий погріб, висадивши в повітря себе й багатьох ворогів. Сестра волинського полковника Івана Донця стала кавалеристкою, не приховуючи своєї жіночої статі. Всю кампанію 1649 року на Волині проти польських військ вона провела в боях, надихаючи своїм прикладом навіть досвідчених козаків.
Українки ніколи не були пухленькими рубенсівськими панянками з шаром паршивої пудри на обличчі й примхами розбещених багатством ледащиць. Козачка – це Берегиня дому й рідної землі, господиня, вихователька, вчителька, врешті, за необхідності, дипломат і воїн, рівна у правах і обов’язках серед так само рівних громадян волелюбної української спільноти. Лише тяжке кріпацтво, що прийшло на наші терени від російського “старшого брата”, на певний час зламало, сплюндрувало оті високі й гуманні закони, якими керувалися наші пращури.
Джерело: kozatstvo.net.ua