Категорії новин

“Для мене всі бійці – діти” – медик Євдокія Попович 2 роки на передовій рятує військових

57-річна Євдокія Попович з позивним “Степанівна” вже 2 роки очолює медпункт у селищі Піски на Донеччині. Сама вона з Надвірної, що на Івано-Франківщині. До війни працювала у лікарні. Називає себе партизаном-медиком, бо досі не оформлена офіційно.

“Я приїхала сюди вперше 23 грудня 2014 року. З того часу практично постійно тут. Їжджу раз на 2-3 місяці додому. У моїй родині всі дорослі і патріоти. Тому все розуміють. Знають, якщо мама на передовій, то ворог не пройде”, – розповідає Степанівна.
2014 року організувала з допомогою друга-лікаря 2 медпункти на передовій. Один, що ближче до передової, розбомбили. Другий з часом збільшився. Потім перебрались у Піски. Степанівна постійно виїздить на передову. Медики не хочуть їхати у Піски, тому вона майже весь час там. Військові називають її “мамою Пісок”.
Зараз медичний пункт розміщений в одному з будинків селища Піски. Кабінет-операційну облаштували просто в одній з кімнат. Там стоїть каталка, а у шафі лежать ліки. Степанівна каже, що провела тут не одну термінову операцію.
“Моя мама не знала, що я поїхала на війну. Їй 89 років. У грудні 2014-го треба було приїхати привітати маму з днем народження. А я ж в Пісках. Мама за день телефонує і питає, чи я приїду. Кажу, що у мене не виходить. То вона сказала відпочити. Зранку дзвонить знову: “Дитино, скажи мені, де ти є. Тебе у Надвірній нема. Мені приснився сон”. Потім мені донька каже, що вони тільки приїхали до неї, мама одразу з порога: “Вона на війну поїхала, да?”, – згадує жінка.
Як потрапили на війну?
– Почалося з того, що на початку війни мій старший зять Роман поводився підозріло. Я тоді доньці кажу, що з нашим Ромою щось не так. А він, як виявилось, пішов і записався добровольцем і сказав про це за день до від’їзду. Потім другого зятя з Києва відправили на Слов’янськ. І я розривалася між Надвірною і Києвом. Потім телефонує донька і каже, що він не виходить на зв’язок вже 3-4 дні. Наступного дня беру відпустку, сідаю в машину, кидаю термос з кавою і їду на Київ. Отак і розривалась між двома містами.
У 2008 році у нас була повінь. Тоді якраз з лікарні Сіверськодонецька перекинули на нашу профспілку 15 тисяч грн на допомогу. Ми згадали, що вони нам колись допомогли. І на зборах у 2014-му я сказала, що тепер ми їм повинні якось допомогти. Довго не могла знайти їх контакти. Коли сконтактувались, з’ясували, що їм потрібно багато ліків. То я почала купляти та передавати медикаменти. Усе туди привезла. Перший транш – заїхали у буферну зону вночі. І починають стріляти. Питала водія, чи він буде їхати. А він так спокійно: “Та нормально, прорвемось”. І таки виїхали.
Потім другий транш у грудні 2014-го. Телефонує наш колишній лікар-травматолог, який сам військовий. Каже: “Степанівно, я хочу поїхати в Піски. Ви б поїхали зі мною?” Кажу: “Без питань”. Ми заїхали у буферну зону. Чіпляємо ззаду його “таблєтку” (медична газель – ред.), щоб зекономити паливо, і їдемо 1,5 тисячі км вздовж Пісок.
14 січня потрапили під сильний обстріл. Крили САУ і “Градами”. Мене прикрив танкіст, бо я не встигла навіть бронік одягти, коли вистрибували з машини. Сиділи в підвалі. Нас у самі Піски не пустили, бо стріляли сильно. Там багато сепарського боєкомплекта, протитанакові міни були без запалів. Вони не вибухали, а горіли. Було страшно.
Потім ми отак з цим лікарем їздили по черзі. Зрозуміла, що не діло так їздити по три тижні. Бо медики не хотіли сюди їхати. А поранених багато. От і залишилась. Я тоді схудла сильно. Спала по три години.
Звідки фінансування вашого медпункту?
– Допомагають друзі, знайомі. Усе своїми силами. У нас ЗСУ обдирають прямо з Києва. З усього, що мало бути на передовій, доходить десь 30 відсотків, не кажучи вже про харчування. Воїнам скоро доведеться купляти все на власні кошти.
Чому ви досі не оформлені?
– На мене прийшли якось документи з Генштабу для оформлення. Але загубили їх у штабі. Коли знайшли, я побачила весь безлад, який відбувається у штабі, і передумала. Так, без зарплати важко, бо у мене пенсія мізерна. Але краще бути з чистою совістю, бо дурні накази я виконувати не буду. Я практично сама собі хазяйка. Але залежна від хлопців. Вони молодці. Чекають мене постійно тут. Це приємно. Тут стають рідними, бо ти весь час ходиш і не знаєш, що станеться кожної миті. Хлопці питають, чи я не злюся. Злюся, але рідко. Бо тримати зло ти не повинен, адже помирати з цим важко. Тут треба бути чесними.
Було бажання піти?
– У мене міцний характер. Порив піти був. Коли завели 93-тю бригаду на 45 днів, а вони пробули тут 10 місяців. Половини роти немає. Їх калашматять (обстрілюють. – ред.) сепари. У них депресія, хочуть вийти, не дозволяють стріляти. Хлопці починають гризтись. Ми їм поезію читали, на гітарі грали, якось розважали. Розуміли, що переб’ють один одного. Вони зляться. І я почала.
А потім якось прокинулась о 5-й ранку і думаю: “Зараз сідаю в машину, нікому нічого не кажу і їду на 10 днів”. Далі думка: “Дура чи що? Тут взагалі аврал тоді буде”. Долежала до 7 ранку, зробила макіяж, сіла в машину і проїхала всі крайні позиції. Підняла собі настрій, хлопців повиганяла з підвалів, де вони курили. Побачила позитивний результат свого передумання – і якось розрядилось. За 10 днів до того, як їх вивели, хлопці ще у сепарів сперли “Утьос”.
На початку тут було важко. Хлопці не були готові до передової. Але ми все витримали. Коли у відпустку їхала до Києва, сказала: “Я їду”. А вони підходили: “Ви що, нас кидаєте?”. Їх тут було ціле подвір’я.
Як ставиться до вас місцеве населення?
– Місцеві вже на дорозі мене зупиняють. Питають, як лікуватись, просять поради. У Водяному (селище на Донеччині. – ред.) є жінка. На початку знайомства вона була бойовою сепаршою. А от нещодавно зупинила мене і каже, що вона гіпотонік (має низький тиск. – ред.) і п’є цитрамон, але не допомагає. Я їй пояснюю, що цитрамон є з кофеїном і без. Їй треба бути більш уважною, потрібен кофеїн, щоб підняти тиск. Зараз вона вже не сепарша. Побачила, що в квартирі все збереглося. “Бандерівці” нічого не взяли.
У Селідовому колись чоловік сказав: “Що ти, бандерівка, сюди приїхала”. Тепер він мій друг. Працює охоронцем у ахметовській “Брусничці” (мережа супермаркетів, які належать Рінату Ахметову. – ред.). Він вибачився. І тепер, коли я в магазин захожу, відкриває двері і каже: “Ой, Степанівна, чому ви так довго не приїздили?” Я жартома відповідаю, ви ж мене обзиваєте.
Тут, у Пісках, ми якось на території будинку Саші-стоматолога (син президента-втікача Олександр Янукович за фахом стоматолог – ред.) знайшли череп. Злили ставки, спустили воду. Хлопці виловили кістки поламані, черепи зі зламаними щелепами, тіла з прив’язаними до ніг гирями – сліди катувань. І тіл там багато. Отакі були методи Януковича.

Що найважче на війні?
– Смерть. Тут здружуєшся і зживаєшся. Будь-який боєць стає близьким. Тут вони всі для мене діти, і я їх так сприймаю.
З останніх найважчою була смерть бійця з позивним “Смска”. У травні йому мало виповнитись 25 років, а влітку збирався одружитись. Помер миттєво від АГС (гранатомет. – ред.). Осколки завдали травм, несумісних з життям. Я тоді кричала. І хлопці вперше почули від мене мати. Тоді я поїхала відвозити першого пораненого. Виїжджаю за місто і мені медик каже, що “Смска” вже 200-й (загиблий. – ред.). Загальмувала. Передала хлопцям: “З усіх стволів стріляйте за “Смску”. Потім зібрались у мене всі. Навіть хлопці плакали. “Смска” мобілізований. Мав двох братів, які теж на війні. У нього ще зуби погані. Я його змушувала їх вилікувати. Казала: “Ти маєш бути красивим нареченим”. Він погодився. Та не встигли. Через два дні його вбило.
Юра з “Дніпро-1” помер тихо. Він мав жити після снайперського поранення. Дуже хороший, сам міліціонер. Я ще казала, що на війні зустріла порядного мента. На 9-й день після поранення він заснув і не прокинувся. Також і 19-річний “Телефончик” теж мав жити.
Що позитивного на війні?
– У нас хороші бійці. Вони змінюються тут, коли відчувають небезпеку і загрозу життю. Люди різних характерів, вподобань починають переживати один за одного. Тут інші тобі стають дорожчими, ніж ти сам. Вони звідси виходять хорошими пацанами. Але на гражданці важко у тому суспільстві. У них синдром війни. Суспільству не цікава війна. Вона стосується лише тих, у кого в родині хтось воює. Інший народ байдужий. У кожного волонтера такий самий синдром війни. Бо він раз тут побував і більше тижня у мирному житті не витримує.
Хлопці тут згуртувались. Цікаво за ними спостерігати, бо вони дуже різні. Але тут якщо подружились, то на все життя. Був випадок, що подружились двоє з 93-ї бригади – Слонік і Тьома. Прям “не розлий вода”. Я за 10 місяців знаю лише їх позивні. Коли Слоніка поранили під час бою, ми його витягували з бехи без свідомості і пульсу. Тьома застрибував в беху допомогти та люком перебив перенісся. Кров валить, а йому байдуже. Він переживав за друга. Ми Слоніка зробили, він задихав. Дала Тьомі серветку, щоб кров зупинив. А він: “Нет-нет, Степановна, только Слоником занимайтесь”. І коли Слонік задихав, зайнялась Тьомою. Кажу, треба їхати робити знімок. Він: “Степановна, всё будет хорошо”.
Коли 93-ту виводили, я наварила борщу. Ми всі разом сиділи, говорили. Вони всі такі дружні.
Бійці називають вас мамою. Ви їх виховуєте?
– Вони дійсно бачать у мені маму, а не потенційну жінку. З ними треба бути жорстким, щоб уникати цього. Але так я іноді кажу: “Дитино, іди сюди, мій хороший”. Іноді прочухани роблю, але не люблю цього.
Коли до них їду, просять щось купити з екіпірування. У мене завжди є про запас, то я їм везу своє. От 128-ма якось зачитала список того, що потрібно купити. Я привезла багато зі своїх запасів. Вони зайшли в Піски голі та босі. Завдяки волонтерам ми їх одягли.
Був у нас тут боєць-наркоман. Приїхав сюди спеціально, щоб колотися. Ми з ним два тижні боролися, бо мав ломки. Але став на ноги. Ще його мама телефонувала і дякувала. Сказала, що ми зробили більше, ніж лікарні. У нього нервова система стала стабільною. Зараз він нормальний та адекватний.
Ще був хлопчик-вегетаріанець. Запропонувала готувати йому окремо. Він так здивувався. Варю борщ, йому відсиплю, а вже потім туди кидаю м’ясо чи тушонку. Він зі мною ще пізніше жив. Коли їх виводили, сказав сумно: “Мама, забирають”. Ми досі спілкуємось.
У чому розчарувалися за два роки війни?
– У бездіяльності влади. Думала, все-таки оголосять війну, буде якийсь наступ і звільнення. Хто відповість за смерті та скалічені тіла і душі? Наша влада працює, але ми всі знаємо як. Нікому від цього користі немає. Порошенко Януковича випустив. А народ зараз цю владу не випустить. Я їхала по набережній у Києві. Там яхти стоять. І я кажу: “Сюди поки що три гранати треба для попередження”.