Категорії новин

Дівчина з фотоапаратом: як Юлія Кочетова-Набожняк прокладає мости між війною і миром

Війну на Сході України вона знімає з серпня 2014 року.
Щоб працювати фотографом в зоні конфлікту, звільнилася зі своєї основної роботи – редакторки новин.
Її фотографії з Майдану та Криму публікували The Guardian, The Telegraph, The Huffington Post, The National Geographic, BBC News, Bild am Abend.
Брала участь у фотовиставках в Україні, США, Британії та Сербії. Зняла документальну автобіографічну стрічку “До скорого” – про себе і свого хлопця, котрий пішов добровольцем на Схід.
Фільм відібрали в конкурсну програму цьогорічного фестивалю DocudaysUA, де він отримав нагороду від дистриб’ютора Letter To Fest. Призом стала безкоштовна подача картини на 50 міжнародних кінофестивалів.
Нині Юлія реалізує документальні та арт-проекти. Зокрема, знімає короткометражну стрічку про дітей у зоні конфлікту.

Конфлікт на Сході для мене – дуже особиста історія. Історія про співпричетність та власний досвід, про бажання розібратися.
Ще до Майдану я півроку стажувалась як фоторепортерка в агенції “Українські новини”, де першим і ключовим наставником у фотожурналістиці для мене став Олексій Болдін. Потім довелося припинити, бо не встигала з навчанням в університеті
Повернулась у фотожурналістику, зокрема новинну, з початком Майдану. Коли “зелені чоловічки” з’явилися в Криму, знала, що поїду туди, і вирушила через день після початку анексії.
Від початку війни мене гнітило, що повідомлення в медіа здавалися суперечливими, дуже далекими від правди. Зрештою, так і було. Це й стало мотивацією
На початку війни єдиним місцем, де можна було дістати бронежилет для преси, був Інститут масової інформації в Києві.
Пам’ятаю, коли я за ним приїхала, співробітник ІМІ сказав: “У вас, журналістів, є одна спільна проблема: вам здається, що ви боги і вас неможливо вбити”. Я про це потім часто згадувала. Зрештою, у нас, фотографів, таки з’явився досвід роботи і в конфліктних зонах, і в зоні бойових дій.
Теми зйомок здебільшого хвилювали мене особисто. Скажімо, серія портретів дуже молодих добровольців, моїх ровесників – хлопців і дівчат, – які пішли на фронт, в той час як я – ні.
В Києві у мене не було відчуття, що в країні війна. Але влітку 2015-го я працювала разом з документальним фотографом Анастасією Тейлор-Лінд, асистувала у її проекті Stay.
Це серія відеопортретів мам та дружин бійців, які на той момент були на фронті. Мій хлопець, а нині – чоловік, теж тоді прийняв рішення піти воювати. Тож я мала бонус як фіксерка і асистентка: говорити з героїнями було набагато простіше, адже ми були на одному рівні і розуміли одна одну.
Крім Анастасії Тейлор-Лінд, важливою жінкою-фотожурналістом для мене є Лінсі Аддаріо. У неї, скажімо, є серія робіт про жінок-військових – морських піхотинців та бійців спецпризначення. Такий цикл ніколи не зміг би зробити чоловік – просто тому, що персонажі ніколи не відкрилися би перед чоловіком до такої граничної психологічної оголеності.
Думаю, жінки-режисери та фотожурналістки мають використовувати особистий досвід, аби встановлювати контакт із жіночими персонажами. Адже це абсолютно інший рівень емпатії.
Ми з родиною часто їздили подорожувати на Західну Україну, але ніколи – на Схід. Звідти я не маю спогадів. До Криму – так. Тому він мені болить ще й як частина дитинства. А щодо Сходу – тим більше був інтерес розібратися, зрозуміти, що ж призвело до цієї війни, що відбувається і куди все рухається.
Мені видавалося важливим давати голос цивільним, які стали заручниками ситуації. Тепер я заглиблююсь в історії дітей, затиснутих між двома арміями.
З’явилося стійке відчуття того, що це затягнеться надовго. Це питання щонайменше років десяти. І від усвідомлення цього почуття відповідальності, яке лежить на мені як на людині, що розповідає історії, лише посилюється. Адже не можна дати цьому дискурсу згаснути, перетворити його на виключно пропагандистський, не помічати.
А ще за цей час змінилося моє бачення того, чим для людини може бути його країна, заради чого вона здатна відмовитися від звичного життя. Це якщо говорити про військових.
Ніколи не стріляю камерою в перші секунди розмови. Принциповіше з’ясувати, наскільки те, що важливо зрозуміти і розповісти мені, важливо для мого героя. Так само, як інтерв’ю, фотографія – це завжди про співтворчість.
Коли йдеться про військових, то також йдеться передусім про людське. І ще працює гіппократівський принцип – не нашкодь.
Скажімо, я маю багато фотографій з позицій із очевидними прив’язками до місцевості. Якими б чудовими вони не були, я не публікуватиму їх найближчими роками. Це особиста відповідальність, яку ти береш на себе, тиснучи на затвор.
Натомість я по можливості намагаюсь роздруковувати і надсилати знімки хлопцям чи їхнім родинам, якщо вони просять.
Мені видається дуже важливим усвідомлення того, що психологічна підготовка і допомога потрібна не лише військовим, доки вони служать та після їхнього повернення у мирне життя, не лише їхнім сім’ям, але й волонтерам, активістам. Усім, хто якось торкається конфлікту.
Із наукової точки зору, молоді люди більше схильні до посттравматичного синдрому. Якщо працюєш із темою конфлікту і плануєш робити це й далі, важливо, щоб ти був цілим, підготовленим, знав, як дати собі з цим раду.
Певний час я самовпевнено вважала, що я tough girl, зможу все сама, але це, звісно, неправильно. Тому прийшла до того, що треба працювати з психоаналітиком.
Коли я знімала на Майдані, знімки купляли фотобанки, і я не завжди могла відстежити, де вони були опубліковані.

Знаю, що якісь фотографії купляли пропагандистські російські ресурси і підписували, як їм заманеться.
Звісно, коли твоє прізвище з’являється на рунетівських сайтах, це неприємно. У якийсь момент розумієш, що хочеш бути впевненим: у супровідних текстах до твоїх фотографій не буде неправди, ніхто не зробить якийсь проект, на зразок Another Crimea, перекрутивши закладені тобою смисли.
Тому я більше не працюю з фотобанками і заглибилась у документальні кінопроекти.
Мій фільм “До скорого” – це автобіографічна історія про мене і мого хлопця, тепер уже чоловіка, який пішов служити. І про те, що відбувається з людиною миру, котра стає людиною війни, та з її близькими.
Знімала півтора роки. Моїм другим оператором був водночас і головний документальний герой Рома Набожняк. Він знімав на сході. Я не приїжджала до нього, доки він був там. Тому “До скорого” – це паралельний наратив мирної картинки і картинки війни.
Для мене важливо, аби цей фільм побачили у різних країнах. Важливо, як його сприймають. Скажімо, під час показу на Docudays для багатьох в Києві на четвертому році війни було шоком побачити роздовбане Широкіно і розуміти, що це дуже близько.
Чи, наприклад, після показу стрічки у Парижі підійшла до мене пара – хлопець-француз і дівчина-росіянка. Хлопець каже, мовляв, неймовірна історія, але поясніть – що це взагалі за війна? Так ти розумієш той глобальний контекст, коли людина із твого часу і простору не знає про цю війну.
Під час показу в Києві ми самі дуже сміялися. А наші друзі навпаки – в основному плакали. Важливо, що зроблене викликає абсолютно різні реакції в аудиторії, але точно не викликає бажання відгородитися як від чогось такого, чого не хочеться знати, бачити, чути.
Оксана Мамченкова
Інна Семенова
Джерело та більше фото тут