Чотири сценарії виходу України з війни на Донбасі

Станіслав Швецов, «Хвиля»
Після раптових візитів держсекретаря США, прем’єр-міністра Німеччини і президента Франції до Києва і настільки ж блискавичної появи останніх двох у Москві, в українських та російських ЗМІ з’явилося маса тлумачень і припущень. Російські ЗМІ та офіційні особи майже  поголовно вихваляють наймудрішого і ясновельможного Путіна, який «усіх переграв» і готує для України принизливий примус до перемир’я на умовах Росії., згідно з яким Німеччина і Франція мають виступити мало не статистами-підписантами. Українські експерти багато в чому підхопили риторику своїх російських «колег». Через душевну простоту або ж з інших причин – це окреме питання. Зарубіжні ЗМІ розійшлися в думках, а офіційних заяв від державних діячів та органів США, Франції та Німеччини поки не надійшло.
Українське експертне співтовариство, на жаль, поки в переважній більшості не змогло відійти від своїх традиційних рамок – підхоплення чужих трактувань у своїй інтерпретації. А українські офіційні особи нічого не можуть сказати, крім заспокійливих мантр «Все буде добре». Що не дивно. Українська влада, як завжди, чекає, склавши руки, що або «згинуть воріженьки», або ситуація вирішиться у стилі «Захід нам допоможе». Що характерно, представники України до Москву не поїхали. Точніше, їх просто туди не взяли.
Цей текст автор пише ще до початку зустрічі Олланда та Меркель з Путіним у Москві, тому не може поки бачити якихось заяв. Автор вважає, що які б  не були досягнуті або не досягнуті погодження в Москві, а потім і в Мюнхені, куди на зустріч з держсекретарем США 9-го лютого прилітає міністр закордонних справ Росії, варто прояснити розстановку та інтереси сторін. Після цього буде зрозуміло, які варіанти припинення війни в Україні можуть бути реалізовані,  а які реалізованими бути не можуть. І на яких умовах.
Позиції та інтереси сторін.
Росія. Почнемо з неї. Саме Росія почала агресію проти України і є ініціатором кризи. Усі мети Путіна можна розділити на тактичні і стратегічні. Тактична мета на цьому етапі – це гарантії позаблоковості України, федералізація регіонів у розумінні Кремля (з самовизначенням зовнішньої політики кожного регіону) і особливий статус, фактично незалежність, Донбасу.
 
Стратегічні завдання Кремля більш глобальні і обумовлені суперкризою, що насувається на Росію. «Супер-», бо в одному часовому відрізку, максимум через 15-20 років, у Росії сходяться кілька найпотужніших системних криз – економічна, соціальна, демографічна, адміністративно-політична і технологічна. Докладніше про це я писав у статті «Гра Путіна: за що б’ються Росія, ЄС і США в українській кризі» в липні минулого року. Нагадаю, що самостійно путінська Росія, а швидше за все і не путінська теж, вийти з цієї суперкризи не зможе. Для вирішення своїх проблем Путін буде вибудовувати вісь Берлін-Москва-Пекін. Або іншими словами технології-сировина-виробництво. Для реалізації цього проекту Росії необхідно вивести Німеччину, а бажано і Францію, з впливу США. А, найкраще, розвалити ЄС і НАТО користуючись з наростання внутрішніх протиріч між США і Західною Європою і всередині самого ЄС. Китай, з огляду на усе, передбачалося купити дешевими російськими газом і нафтою та грандіозними інфраструктурними проектами типу «Сила Сибіру» використовуючи китайські кредити. І, в перспективі, західноєвропейські технології.
Німеччина і Західна Європа, в цілому, повинна була бути залякана українською кризою та її впливом на Європу – біженці, техногенні катастрофи, мародери, тощо. Плюс нівелювання ролі міжнародних інститутів ОБСЄ, ПАРЄ, ООН, тощо. Кремль пропонує Західній Європі вирішувати питання без участі не тільки України, а й США. В рамках цієї стратегії існування держави Україна не потрібно Путіну ні в якому, навіть в напіврозваленому і маріонетковому вигляді. Тому що існування такого державного політичного міжнародного суб’єкта дає іншим сторонам (США і Західній Європі) важелі впливу на Путіна.
 
Європа. Одразу треба обумовити, що у різних європейських країн різні інтереси. Великобританія виступає в Європі найбільш активною прихильницею максимального тиску на Росію. Це не дивно – Британська корона стратегічний союзник США. Тобто мова повинна йти про англо-саксонський світ, в який Великобританія вбудована набагато сильніше, ніж в ЄС. Південна Європа в особі Іспанії, Португалії, частково Італії увійшли в серйозну економічну кризу. Їм трохи не до України. Серед європейських країн місцеві правлячі еліти в більшості або в значною частиною просто не доросли до європейської цивілізації. Вони можуть бути банально куплені. Насамперед це стосується Угорщини та Греції. Східноєвропейські країни – Польща і Прибалтика, дійсно готові підтримувати Україну. Проте їх вплив в ЄС невеликий. І найголовніше – немає такої нації «європейці». Немає такої спільності інтересів німців, данців, французів, угорців. тощо, аби вимагати від своїх урядів надання серйозної допомоги Україні. До цього додаються спільні з Росією бізнес-інтереси частини західноєвропейських еліт і невдоволення ними ж політикою США.
При такому розрізі Німеччина, найбільш стримувана американцями, цілком може піти на компроміс з Путіним, якщо для це дозволить не втратити обличчя, при мовчазному потуранні інших членів ЄС. Меркель більше занурена в проблеми ЄС і в спроби його реформації (згадаймо хто був автор проваленої на референдумах Конституції ЄС), ніж в обмеженні апетитів Росії. Вважаючи, що Німеччині Кремль нічим серйозно не загрожує, враховуючи загальне бажання європейців уникати воєн і конфліктів біля своїх кордонів, політики ЄС схильні будуть займати позицію приймання угод, і продавати інтереси України до тієї міри, поки це не буде нести загрозу самій Європі. Тим більше, що Україну в Європі особливо ніхто Європою і не вважає. Тому українсько-російська війна в очах масового європейця виглядає як бійка тубільців за будиночок лісника. Відповідно, будь-який пустопорожній  європейський політик активно ратує за те, щоб допомагати тубільцям в незрозумілому конфлікті користуючись з європейського платника податків, несе великі політичні ризики.
 
Мало сказати, що я підтримую версію Юрія Романенка про те, що розділ впливу в Україні між Німеччиною і Росією готувався ще до Майдану. І роль Януковича була в тому, щоб до 2015-го року прийняти нову Конституцію і підготувати країну до федеративного розділу. Однак, розділ передбачався тихий і мирний. Після відвертої агресії Росії, великої кількості жертв, збитого Боїнга і застосованих санкцій піти Німеччині на негайний розділ буде відвертою позицією приймання угод. Тому Німеччина і Європа, в цілому, будуть прагнути припинити вогонь і прийняти умовно-мирний договір практично на будь-якій, мало не поразковій для Європи позиції. З урахуванням того, що ЄС особливо ніякої позиції так і не зайняв, межі такого договірництва можуть бути для України вельми плачевні. Отже, після якогось часу, коли з пам’яті європейських обивателів зникнуть найбільш яскраві враження, вони повернуться до варіанту розділу зон впливу.
США. У Америки принципово інша позиція. Перед нею, як перед гегемоном, який відходить, стоїть кілька задач:
–        Зберегти вплив на ЄС
–        Мінімізувати зростання впливу Китаю, як основного геополітичного супротивника США
–        після демаршу Путіна в Україні Америці необхідно показати «хто в домі господар» і, найголовніше, позбавити непередбачувану еліту Кремля зброї масового ураження. По можливості, звести взагалі вплив Росії до мінімуму навіть на регіональному рівні.
Протягом 23-ох років після розпаду СРСР Росії в тому чи іншому вигляді пропонувався шлях «дружити з США проти Китаю». Росію включили в формат G8, G20, дали істотну свободу у її діях на просторі колишнього СРСР і т. д. Проковтнули Грузії, Абхазії, Придністров’я та й Чечню теж. Росії, по суті, запропонували шлях реформаторства і входу в Цивілізацію на рівних правах. Але Кремлем був обраний шлях мракобісся і фашизму, тому що еліти Росії в принципі не здатні жити і працювати в рамках нормального суспільства.
Природно, що плани Путіна щодо створення євроазійської осі Берлін-Москва-Пекін абсолютно суперечать інтересам США. З іншого боку, необхідно розуміти, що війну з ядерною державою США починати не будуть. Хоча на мій погляд, цілком здатні перемогти в ній з мінімальними порівняно з супротивником втратами. Але цього цілком може вистачити для ліквідації життя на планеті Земля. Загалом, ризикувати і провокувати неадекватного Путіна Америка не буде. З цих причин не буде надано Україні статус основного союзника, передані озброєння і т. д.
Розвіюючи ілюзії читачів скажу, що США взагалі не принципово – буде існувати держава Україна чи ні. Для придушення Росії у США достатньо інструментів, щоб обійтися і без України. Ворог мого ворога далеко не завжди є твоїм другом. Для більш слабкого друга дружбу треба «заслужити».
За подіями останніх півроку видно, що США застосовують стратегію, яка виправдала себе в їх боротьбі з СРСР – обвалення цін на енергоносії та максимальне втягування ресурсів Росії в локальну війну. І повільне, поетапне введення санкцій. Для СРСР такою локальною війною став Афганістан. Для Росії стає Україна. Тому Вашингтон буде постійно зважувати і оцінювати ефективність дій влади України у їх здатності перемелювати російські ресурси. Якщо США побачать, що більше ресурсів Росія буде витрачати у варіанті максимального входу на територію України, то вони спокійно підуть на цю варіацію.
При цьому Америка успішно направляє Китай в бік Росії. Події останніх місяців – зняття нафтового ембарго з Ірану, укладений між США і Китаєм на саміті G20 договір про «дозвіл на мілітаризацію Китаю, угода про переоснащення енергетичної інфраструктури Китаю і ряд інших факторів говорять про те, що Вашингтон знайшов для Пекіна більш смачні пряники, ніж Москва. Чим знімає, нехай і тимчасово, ряд протиріч між собою і Пекіном за рахунок майбутнього освоєння Сибіру і далекого Сходу Росії Китаєм.
Стратегічне завдання США – це повільне економічне удушення Росії, її демілітаризація і, якщо знадобиться, розділ і розпад. Це досить довгострокова стратегія і якихось швидких реальних преференцій від США у бік України не можна чекати.
Китай. Здавалося б, далека від України країна, але її участь у геополітичних процесах впливає і на ситуацію в Україні. В Китаї основна проблема – це тотальна нестача ресурсів: від прісної води і продовольства до нафти і газу. Пошук ресурсів і підвищення ефективності їх використання (технології) є для Китаю стратегічними завданнями. У пропонованому Кремлем Китаю варіанті Берлін-Москва-Пекін,  Китай може отримати і ресурси, і технології. Але ключовим тут є терміни. Будівництво газо – і нафтопроводів з Росії в індустріальну частину Китаю займе дуже багато часу. Крім того, Китаю їх доведеться будувати за свій рахунок. Чи змусить Путін поділитися Європу передовими технологіями – це ще дуже велике питання.
Судячи з усього, США запропонували ресурси (зняття ембарго з Ірану, наприклад) і якісь технології Китаю вже зараз. І чіткі гарантії на отримання наступних. Тому не здається дивною відмова Китаю від фінансування будівництва газонафтотруб в Сибіру і небажання фінансувати кредитами основні галузі Росії.
Завдання Китаю по відношенню до Росії – це чекати, доки Америка економічно вдавить Москву, а потім взяти активну участь в освоєнні Сибіру і Далекого Сходу. Навіть якщо Москва буде проти.
Україна. Загалом, потреби  країни повинна відображати її еліта. На жаль, в пріоритетах практично всіх правлячих українських еліт потреба збереження держави не є першочерговою. Основне завдання для нинішньої т. з. «української еліти»  – особисте збагачення, а ризики вона бачать тільки у політичній або навіть фізичної смерті і втраті активів в Україні. Саме тому частина «еліт», яка традиційно має бізнес-зв’язки з Росією, буде відверто грати проти країни, а частина готова піти на «Брестський мир» з Путіним, тільки б їм залишилась можливість збагачуватися хоча б на якійсь частині території.
Один рік після майдану, власне, як і двадцять три попередніх, показали, що ці люди не здатні вийти за рамки рабовласницької ментальності: в основу «бізнесу» закладена максимальна миттєва віддача, а не довгострокове інвестування та отримання прибутку в цивілізованому форматі. При чому змінювати ніхто нічого не збирається, бо по-перше, це повністю виходить за межі світогляду цих «еліт», а по-друге, вони не зможуть цього зробити навіть якщо захочуть через те, що «команди» цих «еліт» на 99% наповнені людьми з тією ж ментальністю, але з волі випадку з меншим апетитом.
Українське громадянське суспільство поки так і не знайшло політичну суб’єктність. Саме відсутність політичного суб’єкта не дає Україні можливість привести реальних реформаторів до влади. Відповідно, з кожним днем ситуація в Україні тільки погіршується, бо ресурсів на одночасне розкрадання і утримання держ. кордонів і держ. структур у звичному для «еліт» за 23 роки вигляді вже немає. Основною стратегією української «богеми» є укладення «Брестського миру» на будь-яких умовах, яке дозволять їм сподіватися на збереження права розподілу бюджетів усіх рівнів та право на адміністрування бізнес-процесів («право на корупцію»).
При чому такий «мир», на думку українських «еліт», повинен бути санкціонований і гарантований Росією, ЄС і США. Нижче спробуємо довести вам, що така позиція є утопічною, бо входить в протиріччя з інтересами і стратегічними завданнями основних сторін конфлікту, а значить, нереальна в принципі. При цьому особливо показово, що Меркель і Олланд не взяли з собою до Москви Порошенка, тобто очевидна остаточна втрата Україною суб’єктності в міжнародній політиці.
Варіанти припинення війни в Україні та передбачувані наслідки.
Варіант 1. «Брестський мир» за варіантом Путіна – позаблоковість України, федералізація регіонів і особливий статус Донбасу, а також на додаток до цього введення регулярних російських військ на лінію розмежування у вигляді «миротворців».
Такий варіант може мінімально влаштувати Європу, українські «еліти» і Путіна. Менш за все він влаштовує США, тому тимчасово (!) припиняється втягування ресурсів Росії у війну в Україні. Китай чекає.
Такий варіант не влаштує Кремль. За фактом, заморожування конфлікту не вирішує жодної системної проблеми Росії і не знімає загрози системної суперкризи, яка нагряне  не через 15-20 років, а вже набагато раніше. Європі немає жодного резону при заморожуванні конфлікту йти на серйозний договір з Росією на шкоду союзу з США. Вашингтон все одно буде тиснути на Росію ціною на енергоресруси і санкціями в банківській сфері, тому навіть зняття санкцій Європою кардинально для Росії ситуацію не змінить. Ситуація у взаєминах Китай-Москва також не зміниться: немає ресурсів і технологій – немає китайських кредитів.
 
Навіть елементарний підрахунок «на пальцях» тих фінансів, які вклала і вже втратила Росія в Україні говорить про те, що Кремль не задовольниться дотаційним «Кримнаш» і руїнами Донбасу. Виходячи з цього він буде максимально дестабілізувати стан в умовно «проукраїнських» регіонах і максимально вкладати сили і кошти в місцеві вибори для приходу до влади лояльних Росії еліт в ключових для Кремля регіонах. Взагалі питання «Хто буде годувати Донбас» у цьому випадку стає одним з основних для виживання України. Якщо в результаті такого варіанту «миру» доведеться відновлювати Донбас, то це непосильна вага для агонізуючої економіки України. Реально годувати Донбас ніхто не буде, бо в України немає грошей, а в Росії стоять інші завдання: Донбас має бути максимально зруйнований. До речі, можливо, це не остання причина того, що в січні російські терористи і сепаратисти почали просто знищувати низку міст Донбасу«під нуль».
Крім цього, у варіанті укладення такого миру українська влада позбудеться допомоги заходу… (а навіщо?) самі «еліти» почнуть шалену гонку – кого принести в політичну жертву. Тому така угода викличе масове невдоволення в країні, і «еліти» повинні будуть пожертвувати якоюсь своєю частиною, тобто, грубо кажучи, Президент, КМУ та ВРУ (тобто ФПГ) будуть намагатися повалити один одного законодавчими або не дуже методами. Цю ситуацію розбавимо зацікавленістю Росії і отримуємо вже війну не тільки в Донбасі, а практично по всій території країни.
У результаті, ми повертаємося до основного завдання Путіна – шантажу Європи, угоді розділу України з Німеччиною та спробою вибудовування осі Берлін-Москва-Пекін.
Наскільки реалістичний такий варіант «припинення війни»? Я припускаю, що під тиском США на Німеччину і Францію він буде зірваний. Поки що у Вашингтона порядком більше важелів впливу на Європу, ніж у Росії. Укладення такого миру суперечить інтересам США і, безперечно, Україні.
Варіант 2. Ліквідація однієї зі сторін війни – України як суб’єкта-держави.
Бачимо розвиток варіанту 1, але при цьому Кремль і наші українські «еліти» без укладення миру спільно, хоча і з різних позицій, руйнують державність країни. У результаті – відбувається заколот / революція / переворот (потрібне підкреслити), де кожна з груп українських «еліт» починає воювати за свої приватні потреби, а Кремль добиває ситуацію масованими наступами на фронті, терактами в столиці та інших містах, медіакампанія, ліквідаціями можливих лідерів-реформаторів і звалює країну в хаос. Тобто воєн «всіх проти всіх». І не треба думати, що в ситуації втрати централізованого управління фронт з української сторони встоїть, бо, наприклад, у наступі на Дебальцевську дугу з російського боку брало участь в сумі близько 100 одиниць бронетехніки. На озброєнні Росії і в стратегічних запасах складається 36000 (ще раз повторюю – тридцять шість тисяч) одиниць бронетехніки різних модифікацій. Що буде, якщо в прорив будуть кинуті тисячі, дві тисячі одиниць з відповідною підтримкою всього іншого? При відсутності суб’єкта санкцій (України) і величезних ризиках для Європи Путін намагається ставити Європу в колінно-ліктьову позицію або грати вже на території ЄС, працюючи на його розкол.
При такому варіанті США почне активно робити з України другий Афганістан і продовжуватиме політику економічного удушення. У багатьох сенсах такий шлях для США ефективніший, ніж підтримувати нинішні українські «еліти»: куди дешевше для них самих, і куди більше ресурсів витрачатиме Росія. В решті-решт Кремль не витримає, після чого в гру вступить Китай та інші скривджені (неважливо – реально чи ні) країни.
Ось тільки для України такий шлях є неприйнятний, бо потім буде нічого і нікому будувати на цій території.
Варіант-2, підваріант / 1. Ліквідація нинішньої держави Україна, перехоплення влади патріотами-реформаторами.
Чесно кажучи, варіант, на мій погляд, утопічний. Тобто заколот / революцію / переворот влаштовують проукраїнські патріоти-реформатори (по суті і справі, а не за партійними приналежностям), які в лічені дні беруть під контроль ситуацію в регіонах, силові структури, проводять чищення по найжорстішому варіанті і в дуже короткий  термін проводять реформи в усіх державних інституціях, створюють боєздатну армію, реанімують економіку і т.д.
Варіант утопічний, тому що реальні патріоти-реформатори не мають ресурсів на швидке захоплення і контроль влади по всій країні. А вже тим більше не мають ресурсів на реформи. Європа і США не допомагатимуть Україні поки влада не буде легалізована демократичними виборами. А це як мінімум декілька місяців. Тобто повертаємося до варіанту 2 (без підваріантів). Швидше за все в такому розвитку ситуації патріоти будуть перебиті ще в момент виступу і почнеться банальна гризня за владу.
Варіант-3. Прихід до влади частини «еліт», які стануть реформувати Україну.
Варіант менш утопічний, ніж успіх «революції патріотів-реформаторів». Можливо, що частина українських ФПГ настільки буде налякана наслідками розвалу країни, що змушено призведе до влади (не має значення як) своїх ставлеників, які будуть достатньо розбавлені реформаторами, щоб почати модернізацію. Маючи ресурси, така «частина» еліти теоретично має можливість швидко взяти під контроль всю країну. Без людських, матеріальних і територіальних втрат не обійдеться, але з території, яка залишилась можна буде починати набувати суб’єктність у військовій силі, міжнародній політиці, економіці.
Варіант, найбільш відповідний для країни. Тому, швидше за все, буде підтриманий Заходом. Стратегією України в даному випадку є максимально можливий опір Росії, тимчасова дегражданізація сепаратистського населення, відмова від будь-якої допомоги захопленим територіям і т.д. Автоматично мова йде, як мінімум, про тимчасову диктатуру в перехідний період. Необхідно встати повністю в західний табір і максимально знесилювати ресурси Росії до її падіння (орієнтовно 5-7 років) Тобто робити це ефективніше в «режимі держави», ніж в режимі «партизанської війни». Це загрожує великою кількістю смертей і руйнувань, але іншого виходу немає. У будь-якому іншому варіанті Україна несе набагато більші втрати населення та інфраструктури. І «елітам», і українському народу необхідно зрозуміти, що Путіну мир в Україні в будь-якому вигляді категорично не потрібен. Будь-які перемир’я і угоди будуть використані Кремлем для зміцнення власних позицій. Перемир’я і мир з Росією можна укладати тільки тоді, коли власні позиції будуть краще російських. Тобто коли в результаті тимчасового (!) миру або перемир’я Україна отримує більше, ніж Росія.
Такий розвиток подій призводить до Варіанту-4.
Варіант-4. Ліквідація однієї зі сторін війни – Росії.
Реалізується, насправді, як у випадку Варіант-3, так і без нього. Тобто реально – це неминучий кінець російської агресії. Питання тільки в тому – чим доведеться пожертвувати планеті Земля за ліквідацію чергового фюрера, його режиму та країни? Цілком можливо, що в список жертв буде внесена і Україна. Як Польща у другій світовій війні. Хоча в останньому випадку є надія, що польські воїни все ж брали Берлін в 1945-му. Хоч і не самі.
Щодо стратегії- економічно, за населенням, за військовою сферою, а найголовніше – в інноваціях та управлінні, Росія і близько не стояла поруч з блоком Західних країн. Економіка Росії несе колосальні ризики за рахунок своєї вузькопрофільної експортоорієнтованості. У довгостроковому плануванні та прогнозуванні, ефективності управління, технологічно Росія не витримає економічної гонки з США і їх союзниками. Вже видно, що ні Китай, ні США на угоду з Росією з глобальних питань не підуть. А це основні гравці. ЄС в цілому, і Германія, зокрема, не є тут визначальною стороною конфлікту. Як буде реалізовано поразку Кремля зараз передбачити важко. Але явно будуть реалізовані стратегічні інтереси США, Китаю та західної Європи (в тому вигляді, в якому вона буде існувати до цього часу). Процес займе, швидше всього, 5-7 років. Але може бути і швидше і довше.
Подробиці і підваріанти я навіть не буду розглядати, тому що будь-якій розумній людині все стає зрозуміло просто з порівняльних таблиць. Хто хоче почитати белетристику – в мережі викладено чимало сценаріїв. Який з них реалізується, або ж спрацює – щось,мало прогнозоване, поки що сказати важко.
Всі чергові намічені «переговори» в мінському, нормандському, мюнхенському і т.д. форматах слід сприймати не як «остаточне рішення», а як маневри Гравців для виходу на більш сильні для себе позиції. Я не писав, або тільки згадував події в інших регіонах світу. Але боротьба ведеться і в Сирії, і в Іраку, і в Європарламенті, і в Ірані, і в абсолютно різних куточках планети, і на різних міжнародних майданчиках.
Глобально нам всім «пощастило» жити в період якісної зміни людської Цивілізації. Зразок падіння Стародавнього Світу. Коли були переформатовані абсолютно всі держави, межі, етика, мораль, релігія і т.д. Зараз людство зіткнулося з глобальним дефіцитом ресурсів у планетарному масштабі. При цьому, глобальна (світова) економіка є, а глобального світового управління нею та розподілу дефіцитних ресурсів немає. Другим глобальним протиріччям є нездатність в цілому навіть успішним державам виконувати основні свої функції. Навіть цілком успішні держави зіткнулися з цими проблемами. Дані протиріччя будуть дозволені в глобальному світовому конфлікті (інакше ніколи не було). Через величезну наявність ЗМУ, застосування якої обнуляє всю цивілізацію в принципі, цей глобальний конфлікт буде дуже тривалим (на десятиліття) і досить руйнівним для умовно «нецивілізованих» регіонів планети. Зараз ми в Україні бачимо навіть не початок цього, а тільки «пристрелку». І завдання України – вийти на такі позиції, щоб перехід в нову фазу Цивілізації був можливий (вціліла держава) і країна зайняла місце в таборі переможців.
На превеликий жаль, нинішні українські «еліти» не те, що не можуть вибрати необхідний шлях розвитку, а навіть просто усвідомити ці конфлікти. Тому вони будуть знищені. Разом з країною або самі по собі – це вже інше питання.
 
Джерело: тут
Переклад зроблено за ініціативою ГО «Українська Жіноча Варта»

Add a Comment

You must be logged in to post a comment